Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

витирав рушником її спітніле личко і відганяв від неї мух. Арнозана привезли надто пізно. Лікування було змінено, коли вже ніщо не могло її врятувати. Вона все шепотіла, марила, напевне: «Задля тата! Задля тата!»

А ти пригадуєш її нелюдський крик:

— Боже мій, та я ж маленька!..

А потім додавала:

— Ні, я ще можу терпіти…

Абат Ардуен напував її лурдською водою. Ми нахиляли голови над її схудлим тільцем, руки наші торкалися. А коли все було скінчено, ти закидала мені нечуйність.

А хочеш знати, що коїлося в моїй душі? Дивна річ, ти, щира християнка, ніяк не могла відірватися від неживого тіла. Тебе благали попоїсти, казали, що інакше ти не витримаєш. З кімнати небіжчиці довелося тебе вивести силоміць. Ти сиділа біля узголів'я дочки, торкала то її чоло, то холодні щічки, ніби перевіряла, чи нема жару. А то припадала губами до її ще живого волосся. Іноді ти вклякала, ніби в молитві: та ні, то ти тулилася чолом до її крижаних, закляклих рученят.

Абат Ардуен підводив тебе і казав:

— Вона жива, вона вас бачить, вона вас чекає.

Він мав на увазі дітей, до яких треба бути подібними, щоб увійти до царства божого. Ти хитала головою, слова не доходили до тебе, твоя віра нічим не могла допомогти тобі. Ти думала лише про цю плоть від твоєї плоті, про мертве тіло, яке мають закопати і яке вже почало розкладатися. А я, невірний, дивлячись на померлу свою дочку, зрозумів, що означає «прах». Я мав відчуття непоправної утрати, вічної розлуки. Її вже немає. А це вже не вона. «Ви шукаєте Марі? Її вже тут нема…»

Згодом ти винуватила мене, мовляв, я її швидко забув. А чи ти знаєш, що обірвалося в мені, коли я востаннє поцілував її в домовині. Бо це була вже не вона. Ти зневажала мене за те, що я не ходив із тобою на кладовище мало не щодня.

— Він туди й не потикається, — казала ти. — Але ж, здається, він тільки Марі й любив трошки… Все-таки людина без серця.

Марінета приїхала на похорон, але за три дні знову поїхала. Горе засліпило тебе, ти не бачила небезпеки, що заходила з цього боку, і від'їзд сестри нібито дав тобі полегкість. А за два місяці ми довідалися про її заручини з якимось літератором, журналістом, з ним вона зустрілася в Біарріці. Було вже пізно відвести удар.

Ти не могла вибачити їй цього шлюбу, ти вся кипіла, ніби нарешті прорвалася вся твоя стримувана ненависть до Марінети, ти знати не бажала того «гульвісу», дарма що він був звичайнісінькою людиною, яких чимало на цьому світі; але ж він вчинив злочин; позбавив наших дітей багатства, що ним, до речі, і сам не скористався, бо найбільшу частку дістали небожі Філіпо.

Але ж ти ніколи не керувалася розумом, — ти лаяла їх на всі заставки. Далебі, ніколи не траплялася мені людина несправедливіша за тебе. На сповіді ти, мабуть, каєшся в дрібних грішках, не відаючи, що все твоє життя — то порушення всіх біблійних заповідей. Тобі нічого не варто наплести цілу купу фальшивих доказів, щоб знищити ненависного тобі ворога. Ти ніколи не бачила сестриного чоловіка, нічогісінько про нього не знала, але переконано заявила:

— У Біарріці вона стала жертвою якогось пройдисвіта, якогось готельного щура…

Коли сердешна померла від пологів (ох, не хочеться мені судити тебе жорстоко, як ти судила мене після смерті Марі), мало сказати, що ти не тужила — ти ніби раділа: «А хіба я не казала? Так і мало все скінчитися, вона сама йшла назустріч своїй погибелі». Тобі, звісно, не було в чому дорікнути. Ти виконала свій обов'язок. Нещасливиця добре знала, що рідня зустріне її з розкритими обіймами, що її чекають, досить їй тільки подати знак. І ти принаймні можеш сказати, поклавши руку на серце: ти не була її спільницею. Тобі, виявляється, дорого коштувало зберегти твердість: «Але ж бувають випадки, коли треба наступати самій собі на горло».

Ні, я не ганитиму тебе. Я навіть визнаю — ти була добра до Марінетиного сина, маленького Люка: прихистила його, коли не стало твоєї матері, яка до смерті піклувалася про нього. Ти брала його до себе на літні канікули і раз на рік їздила навідати його, — він учився в інтернаті на околиці Байони: «Я виконую свій обов'язок, раз батько не дбає про сина».

Я ніколи тобі не розповідав, як я познайомився у вересні 1914 року в Бордо з Люковим батьком. Я все тоді намагався дістати собі сейф у банку, але тоді всі сейфи розібрали втікачі-парижани[11]. Нарешті директор Ліонського кредиту повідомив мене, що один їхній клієнт повертається до Парижа і, може, погодиться поступитися мені сейфом. Коли він назвав його ім'я, я зрозумів, що йдеться про Люкового батька. Не думай, він зовсім не ірод, як ти собі його уявляєш. Звичайний собі чоловік. Йому тридцять вісім років, він зморений життям, очі так і бігають, і все боїться, як би його не взяли до війська. Який же він несхожий на того молодика, котрого я бачив чотирнадцять років тому на похороні Марінети і потім мав із ним ділову розмову! Він говорив зі мною відверто. На той час він жив з однією жінкою і хотів би вберегти Люка від спілкування з нею. І, бажаючи синові добра, він влаштував його у бабусі, мадам Фондодеж… Бідна моя Ізо, якби ти і наші діти знали, що я пропонував того дня цьому чоловікові! Тепер я можу розповісти тобі. Я хотів, щоб сейф він залишив за собою, а мені дав доручення. Тоді всі мої статки — готівкою й паперами — зберігалися б