Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Добре, не відаю, — відступив молодий отаман після недовгої паузи. — Яви, що маєш.

— Це пасуватиме до твоєї нашийної прикраси. — Макарій витягнув з-під череса восьмикутний медальйон, відкрив його, розгорнув пластини дорогоцінного складня. — Агіос Артемісіо сіма[49]. Навіть твій батько-архонт[50] не має такої сустуги.

— Це печатка чужинських богів, — Шикорчик недовірливо доторкнувся до медальйона. Полірований електрум сяяв ні сонці, не поступаючись щирому золоту.

— Всі вільні народи, жупаниче, прославляють Велику богиню. Твої родовичі іменують богиню Даною. У світлиці твоєї матері я бачив її дерев’яну подобу. А це її знак, карбований на світлому хазарському золоті. Запитай у чаклунів з Ігровця[51], якщо мені не віриш.

— Звісно, що запитаю, — пообіцяв Бойвів син, засовуючи медальйон до свого череса. — Й не тільки в них… Добре, беру це золото за хорватку в гаптованій безрукавці. А ти тягни свої «повновісні» монети. За двох сучок двічі по п’ять дюжин.

— Авжеж, жупаниче, я почув тебе. Десять дюжин. Це буде сто дирхемів, себто один літр, і ще двадцять.

— Я знаю, премудрий жрече, — кивнув Шикорчик. — Не лише ти вмієш числити. Тягни сюди і сто, і двадцять. Подивимось на твої діряві дирхеми.

— Спочатку сотворимо присяги, — кивнув на Велесову руну візантієць.

Чорнобородий відступник від віри Христової і молодий отаман верховинців підійшли до скелі, поклали правиці свої на руну й майже суголосно мовили:

— Присягаємо на цьому і на незримому, що не маємо ані жалю, ані здрості, ані таємної злої думки по здійсненній згоді. Нехай буде вона чинною у Трьох світах, уночі і вдень, в будні і на свята, для чоловіків, жінок і дєцкого. Нехай Рід Требовник, святі боги і предки у Нав’ї будуть нам в тому свідками і покарають кривоприсяжника наглою і болючою смертю, де б він не ховався.

За годину, втомлений суперечками з Шикорчиком, який забракував не одного з його дирхемів, Макарій повернувся до печери. Рудій за цей час погіршало. Візантієць промив її рану відваром святого Сіллабія, а про себе відмітив, що без лисячого жиру таку рану вилікувати не вийде[52]. Але лисячий жир в нього закінчився. Він покликав Доброславу до сусіднього підземелля й, не сходячи до подробиць, оголосив їй поточне становище втікачок. Те, що Спірка і Риска стали наложницями Макарія, не сильно схвилювало Горанову онуку, проте вона навідріз відмовилась визнавати себе рабою візантійця.

— Я з боярського роду, — гордо заявила Доброслава, — й радше горло собі переріжу, аніж стану чужинцеві купленою жоною!

— Походження значення не має, — похитав головою Макарій. — Коли авари або слов’яни беруть у полон підданих імператора, вони не роблять різниці між простими паріками зі стасії і шляхетними патриціями[53]. Вас узяли в полон молоді фракійці, і я вас купив.

— Нас не взяли в полон, — зашипіла Доброслава. — Мій меч й досі в моїй руці!

— Ви самі звернулись до мене по допомогу. Ви поклались на мене і на богів, а не на свої мечі. Хіба ж не так?

— Так, але мені не потрібна така допомога.

— Краще бути моєю жоною, діво, аніж незаміжньою та бездітною піти до предків або ж у розбійницькому лігві задовольняти бажання і виконувати примхи десятків воїв.

— Вони б не посміли! — В очах Доброслави Макарій не помітив впевненості у мовленому.

— Я їх добре знаю. Повір мені, посміли б.

— Я викуплю себе. Скільки ти заплатив за мене?

— Я віддав за тебе цінний золотий артефакт, який коштує двісті дирхемів або ж двісті двадцять нових франкських денаріїв. Ти розумієш, що таке денарії, діво?

— Так, я знаю лічбу і знаю ціну монет. Я маю при собі тридцять срібляків. Тих, про які ти кажеш. Цього мало, але мій дідо заплатить тобі решту. Заплатить, скільки ти скажеш.

— Твій дідо — заможний патрицій?

— Так. — Доброславі було відомо значення цього чужинського слова. В Горановій світлиці нерідко гостили купці з півдня, що привозили бояринові хитрі прикраси і солодке вино. — Він ближній радник нашого княз… ігемона, — блиснула вона знанням ще одного іноземного слова. А ще в неї на язиці крутилося і свербіло повідомлення, що вона наречена княжича Томирада. Але про це молодша онука Горана врешті-решт вирішила змовчати. Бо ж розуміла, що така об’ява могла зашкодити не лише їм з князенком, але й усьому Білому племені.

— І цей достойний та багатий патрицій відпустив свою дорогоцінну онуку в наші гори?

— В мене є охоронниці.

— З малими луками і короткими мечиками? — посміхнувся Макарій. — Видатна охорона для родички радника самого ігемона. Щось тут не так, високородна пані… А може, ви ізгої?

— Я залишусь в тебе заручницею, а Спірку відправимо до мого діда. — Доброслава зробила вигляд, що не почула слова «ізгой». — Спірка принесе злато, але ти до