Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Я з и ж с ь к и й   п е р е в а л — тепер Тухольські ворота поряд з м. Сколе у Львівській області. ">[44] та дозволив лишати собі третину з перевізного мита. Шикорчик зібрав з однолітків невеличке військо й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець і дівчат, грабували підданців хорватських жупанів та ходили на полювання до дідичів-чаклунів із Чорногір’я. Бойв дивився на всі ці витівки крізь пальці, суворо караючи лише за збитки, нанесені купецьким валкам.

Цього разу Бойвів син вивів на слід непрошених зайд дюжину своїх воїв. Невисокі на зріст, чорноголові, мокрі після переправи й збуджені погонею, вони оточили візантійця, як тільки той вийшов з вежі.

— Де вони? — без зайвих передмов поцікавився в колишнього диякона Шикорчик. Від решти мисливців отамана вирізняв золотий ланцюг, щільно припасований до міцної шиї. Ланці цієї колись витонченої прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.

«Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманіжених міст», — подумки погодився з давнім поетом Макарій. Вголос сказав:

— Я їх сховав.

— Це наша здобич.

— В мене померли дружини, жупаниче, — високо потитулував Шикорчика візантієць. При тому, що він вимовляв «ксафаніт» замість «жупанич», горяни його розуміли. — Хочу взяти хорваток присяжними наложницями[45].

— Це наша здобич, жерче, — в темних очах молодого отамана постала непроникна завіса впертості. — Віддай по-доброму.

— Дам за них сто срібляків.

— Я здобиччю не торгую. Мені здобич боги дають.

— Дам півтори сотні. За кожну, навіть за ту, котру підстрелили, по п’ятдесят срібних монет. Не різаних, цілих. За такі гроші ви собі у вівчарів купите аж тричі по п’ять дівок. — Щоби його зрозуміли, він показав «тричі по п’ять» на пальцях. — Слухайте, воїни, таж за півтори сотні повновісних дирхемів можна усім вам мечі харалужні купити, — краєм ока Макарій побачив, як почали перезиратись і перемигуватись Шикорчикові джури. Він знав, що на їхню думку пропозиція більш ніж щедра. Ані на Преславському тракті, ані за Вужем[46] таких грошей за рабинь не отримати. Тим більше тепер, коли на Заході йде війна і ринки наповнені юними бранками.

— Чому ж сам не купиш? — не повівся Бойвів син. — У вівчарівен стегна міцні, на овечій бринзі рощені.

— Небесні Цепичі-змії послали мені знак. На цих хорватках — печатка Сили.

— Не розумію, — Шикорчик зачув за спиною гомін, озирнувся й шикнув на джур.

— Боги, жупаниче, беруть собі те, що хочуть. — Макарій відчув, що якась прониклива Сила підказує йому всупереч усьому зберігати твердість. Він раптом впевнився, що зможе перемогти у цій нерівній суперечці.

— Боги — так. Але ж не жерці, — не відступав тим часом Шикорчик.

— Жерці наглядають за божим. Інші мають відступити. Хто зачепить боже, проклятий буде. Анафема вето сі!

— Та невже? — молодий отаман стиснув держално меча, так що поблідла шкіра на пальцях його правиці.

— Так. Боги привели їх сюди для служіння собі. — Макарієві здалось, що Сила перетекла до його голосу, що слова виходять з нього не звуками, а разючими перунами.

— То ми їх сюди загнали, не боги.

— Всі ми лише знаряддя богів, жупаниче. Сам щойно казав, що саме боги тобі посилають здобич. А я поставлений наглядати за божим.

— Святі отчі боги, — не відриваючи погляду від очей візантійця, наголосив на цьому слові Шикорчик, — можуть узяти собі двох сучок за двічі по п’ять дюжин монет. Я відступаю їх богам. Нехай Рід Перетинь буде свідком моєї побожності. Але ту, що у гаптованій безрукавці, віддаси мені. Зі здобичі я вибрав її для себе.

— Вона також потрібна богам.

— Звідки відаєш?

— Бачу те, чого не бачать інші.

— Чому маю тобі вірити?

— Тому що я відігнав від тебе Моку-пропасницю, коли вона прийшла взяти твоє життя. Тому що це я дав гадючника й тирлич-зілля[47] Дрожкові, — кивнув Макарій на одного із джур, — що ним навернув він до себе серце діви Олади. Тому що це я перед ликами трьох богів палив сіно й тим зупинив буревії, що насилали з Громового хребта. Тому що й ти сам знаєш: я бачу далі й відаю більше за тебе, за твоїх джур і за усіх твоїх родичів. Якби не я, жупаниче, чаклуни-чорнокнижники понищили б половину твоїх родовичів. Я сказав.

— Знаємо, що ти хитрець[48], але ж і хитреці брешуть, — примружив ліве око Шикорчик.

— Хто бреше про волю богів, той наражається на страшне прокляття, — твердооко глянув на нього Макарій і зіскочив з богословської теми: — А чим тебе, жупаниче, так зачепила ота миршава хорватка? Твої наложниці вродливіші.

Шикорчик хвилину роздумував, відтак непомітно дав Макарієві знак: відійдемо, мовляв.

Вони пройшли зо півсотні кроків до позеленілої скелі, що захищала старе городище зі східного напрямку. Тут, на дикому камені, давні люди вирізали охоронну руну, подібну до руни Спаса-Велеса. Макарій, котрого мандри навчили пильності до священних справ, не забув привітати жестом-славнем знак присутності Сили.

— Та дівка не з простих буде. — Шикорчик також сотворив славень. — Дорого коштує. Продамо її родичам за злато.

— Хочеш за неї золота? Скільки?

— В тебе стільки немає.

— Звідки відаєш? — тепер це питання