Вальтер Скотт - Квентін Дорвард

до того, що наш дурний хлопець висів би поруч з тим падлом — проклятим невірним мавром і поганцем.

— Справді, коли б він посварився з людьми прево через гарненьку дівчинку, як то було з Майклом з Моффета, тоді я ще розумів би це, — зауважив Кеннінгем.

— А по-моєму, тут справа стосується нашої честі. Як Трістан і його кати насмілюються плутати наші шотландські шапки з тюрбанами грабіжників і волоцюг, — сказав Ліндзі. — Коли їхні очі не бачать цієї різниці, то їх треба як слід полікувати. Мені здасться, Трістан лише прикидається, ніби він помилився, щоб мати привід хапати чесних шотландців, які приходять побачитися із своїми родичами.

— Чи можна мені спитати, дядечку, — сказав Квентін, — що це за люди, про яких ви говорите?

— Звісно, можеш! — сказав дядько. — Але я не знаю, любий племіннику, хто відповість тобі. Принаймні не я, бо знаю про них, мабуть, стільки ж, скільки й інші. Вони з’явилися в цій країні рік чи два тому несподівано, як сарана.

— Авжеж, — сказав Ліндзі, — цей Жак-Простак, так ми звемо тутешніх селян, юначе, і ти незабаром навчишся розмовляти по-нашому, чесний Жак, я кажу, байдуже ставиться до того, яким саме вітром принесло цю сарану, йому важливіше знати, яким вітром нарешті віднесе їх назад.

— Хіба вони коять стільки лиха? — запитав юнак.

— Лиха? Авжеж, хлопче! Вони ж поганці, чи сарацини, чи мусульмани і зовсім не шанують ні божої матері, ні святих (тут він перехрестився) і крадуть усе, що потрапить їм під руку та ще співають і ворожать, — додав Кеннінгем.

— А кажуть, між іншим, що серед них є гарні дівчата, — промовив Гатрі. — А втім, Кеннінгем це знає, мабуть, краще.

— Що ти сказав, братику! — вигукнув Кеннінгем. — Ти хочеш образити мене?

— Я нічого образливого не сказав, — відповів Гатрі.

— В такому разі хай нас розсудять товариші, — сказав Кеннінгем. — Ти посмів натякнути, ніби я, шотландський дворянин, що вірує в нашу святу церкву, маю любу подружку серед цієї поганської покиді?

— Та ні вже, ні, — втрутився Балафре, — він тільки пожартував. Не гоже сваритися товаришам!

— Хай краще так не жартує, — промимрив Кеннінгем собі під ніс.

— А чи є такі волоцюги в інших країнах, крім Франції? — спитав Ліндзі.

— Авжеж, їх племена з’явилися і в Німеччині, і в Іспанії, і в Англії, — відповів Балафре. — Дяка святому Андрієві, в Шотландії їх ще немає.

— Шотландія, — сказав Кеннінгем, — надто холодна країна для сарани і надто бідна для злодіїв.

— А може й те, що Джон Горянин не потерпить у себе ніяких злодіїв, крім своїх власних, — зауважив Гатрі.

— Попереджаю, — сказав Балафре, — що я сам родом з гір Ангуса і майже всі горяни Глен-Ізлі — мої благородні родичі — отож я не дозволю, щоб у моїй присутності наговорювали на горян.

— Хіба ти заперечуватимеш, що вони крадуть худобу? — проказав Гатрі.

— Зайняти якусь там отару або щось таке — це ще не крадіжка, — заперечив Балафре. — Я це обстоюватиму коли завгодно і де завгодно.

— Сором, товариші, — сказав Кеннінгем. — Хто тепер свариться? Юнак не повинен чути таких недоречних сварок… Ось ми вже й біля замку, Я поставлю бочонок вина, коли ви бажаєте пообідати в мене, і ми вип’ємо за дружбу, приязнь і за здоров’я нашої Шотландії, нагірної і подільської.

— Згода, згода! — вигукнув Балафре. — А я поставлю другий бочонок, щоб змити нашу сварку і випити за здоров’я мого племінника з нагоди його вступу до нашої гвардії.

Коли вони наблизилися до входу, грати піднялися, і звідний міст опустився. Стрільці один за одним в’їхали у ворота. Але коли під’їхав Квентін, вартові схрестили списи і наказали йому зупинитися. Тієї ж миті з мурів на нього було націлено натягнуті луки і аркебузи[70]: ця осторога суворо виконувалася навіть тоді, коли чужинець приїжджав разом із стрільцями залоги, до якої належала і варта, що стояла біля воріт.

Балафре, який навмисне їхав поруч свого племінника, пояснив усе вартовим, і після довгих вагань юнака провели під сильним конвоєм до помешкання лорда Крофорда.

Цей шотландський дворянин був останній з шотландських лордів і рицарів, які так довго і так віддано служили Карлові VI у тих кривавих війнах, що утвердили незалежність французької корони і закінчилися вигнанням англійців з Франції. Він ще хлопцем бився поруч з Дугласом і з Бакеном[71], ходив у походи під прапором самої Жанни д’Арк[72] і був, мабуть, чи не останнім з тих шотландських рицарів, які так охоче оголяли свої мечі за лілію проти спільного давнього ворога — Англії. Зміни, що сталися в Шотландії, а мабуть, і те, що він уже призвичаївся до французького клімату й способу життя, змусили старого барона облишити думку про повернення на батьківщину. До того ж, посідаючи високий пост при дворі Людовіка, він через властиву йому щиру й віддану вдачу мав великий вплив на короля, який, хоч взагалі і не звірявся на людську чесноту, проте безмірно довіряв лордові Крофорду і наближував його до себе, бо той ніколи не втручався в справи, що не входили в коло його обов’язків.

Балафре і Кеннінгем пішли за Дорвардом і конвоїрами до помешкання свого командира, шляхетний вигляд якого, а також повага, з якою ставилися