Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Вони прослухали вступну молитву, проспівали псалом, потім наперед вийшли конфір-манти, і Семун знов пошепки сказав синові:

— Навряд чи Кнут переродиться, отож краще, щоб відстань між Гранлієном і Нордгаугом ніколи не скорочувалась!

Почалася конфірмація. Пастор став перед вівтарем, і діти заспівали конфірмаційний псалом. їхні впевнені дзвінкі голоси, що зливаються в одностайний хор, завжди зворушують присутніх, а надто тих, хто ще не забув, як сам конфірмувався. А вже коли настає тиша і пастор, який понад двадцять років виконує цей обряд, той самий, який за цей час не раз будив у кожного з присутніх найкраще, що є в його душі, схрещує руки на грудях і починає виголошувати конфірмантам напутнє слово, люди розчулюються до сліз. Самі діти теж починають плакати, коли він звертається до батьків і просить їх молитися за своїх дітей.

Турб’єрн, який ще недавно дивився у вічі смерті й гадав, що залишиться на ціле життя калікою, також плакав, особливо тоді, коли діти давали обітницю, твердо переконані, що дотримуватимуться її. Він жодного разу не поглянув на жіночу половину, та, як відправа скінчилася, підійшов до Інгрід і шепнув їй кілька слів, після чого швидко пропхався до дверей і вийшов з церкви. Дехто казав, що він не пішов дорогою, а рушив узбіччям до лісу, проте напевне ніхто нічого не знав. Семун почав шукати його, але швидко покинув, помітивши, що Інгрід також десь зникла. Натомість він вирішив знайти Сульбакенів, щоб іти додому разом з ними. А ті ходили по всьому церковному подвір’ї і розпитували, чи хто не бачив Сюневе, яку вони також згубили. Врешті батькам довелось іти додому без дітей.

А далеко поперед них ішли дорогою Сюневе й Інгрід.

— Я вже шкодую, що пішла з тобою, — мовила Сюневе Інгрід.

— Тепер не страшно, коли батько все знає,— відповіла Інгрід.

— Але ж він не мій батько, — заперечила Сюневе.

— Хтозна, — сказала Інгрід.

Більше вони про це не говорили.

— Отут ми маємо почекати на нього, — сказала Інгрід, коли вони досягли місця, де дорога звертала на хутори. З усіх боків їх оточував густий ліс.

— Йому доведеться робити великий гак, — сказала Сюневе.

— Уже зробив! — озвався Турб’єрн, підводячись із-за великого каменя.

Він заздалегідь обміркував усе, що скаже Сюневе, а сказати треба було багато чого. Але сьогодні йому повинно пощастити, адже батько знає вже все і, як йому здалося після того, що було біля церкви, хоче йому допомогти.

Крім того, він так тужив ціле літо за Сюневе, що матиме більше відваги говорити з нею, ніж досі.

— Ходімо краще лісом, — запропонував він. — Так буде ближче.

Дівчата нічого не відповіли, проте пішли за ним… Турб’єрнові кортіло почати розмову з Сюневе, але він відклав її, поки вони здолають гору. Тоді — поки перейдуть мочар. А як мочар лишився позаду, вирішив, що найкраще поговорити, коли вони вже будуть серед лісу.

Інгрід, вважаючи, що все посувається надто повільно, почала відставати від них, і скоро її майже не стало видно. Сюневе ніби не помітила цього й на ходу збирала ягоди, що траплялися при дорозі.

«Дивно, що мені сьогодні наче рот заціпило», — подумав Турб’єрн, але врешті таки сказав:

— Який гарний день.

— Гарний, — погодилася Сюневе.

І вони знов замовкли. Сюневе рвала ягоди, а Турб’єрн просто йшов поряд із нею.

— Добре, що ти погодилась піти сюдою, — наново почав він.

На це вона нічого не відповіла.

— Це літо було довге, — сказав він, але Сюневе й цього разу промовчала.

«Ні, поки ми йтимемо, розмова не складеться», — подумав Турб’єрн і сказав:

— Треба почекати на Інгрід.

— Так, почекаймо, — погодилася Сюневе й зупинилась.

Турб’єрн побачив, що тут нема ягід, по які вона могла нахилятися. Але Сюневе зірвала стеблину трави й заходилась нанизувати на неї ті ягоди, що вже зібрала.

— Я сьогодні весь час згадував про те, як ми з тобою конфірмувалися, — мовив Турб’єрн.

— Я також згадувала, — відповіла дівчина.

— Відтоді багато чого сталося, — повів далі він, — такого, що ми й не сподівалися.

Сюневе, опустивши голову, старанно нанизувала ягоди на стеблину. Турб’єрн схилився, щоб заглянути їй в обличчя, але вона, помітивши його рух, обернулася в другий бік. Він, злякався, що йому таки не пощастить поговорити з нею.

— Сюневе, невже ти мені нічого не скажеш?

Вона глянула на нього й усміхнулась.

— А що тобі сказати?

Він набрався духу й хотів обняти її за стан, та коли наблизився до неї, то знову знітився і лише тихо спитав:

— Хіба Інгрід не говорила з тобою?

— Говорила, — відповіла вона.

— То ти дещо знаєш, — сказав він.

Сюневе мовчала.

— То ти дещо знаєш, — ще раз сказав він і знов підступив ближче.

— Ти також дещо знаєш, — відповіла Сюневе, проте не обернулась до Турб’єрна.

— Знаю, — погодився він і хотів узяти її за руку, але вона ще завзятіше, ніж досі, нанизувала ягоди на стеблину.

— Біда, що я поряд із тобою стаю таким боягузом, — скрушно мовив Турб’єрн.

Він не бачив, чи вона всміхнулася, чи розгнівалась, і тому не знав, що казати далі.

— Одне слово, — раптом рішуче почав він, хоч голос у нього був невпевнений, — я хочу знати, що ти зробила з моїм листом.

Сюневе знов нічого не відповіла й відступила вбік. Він підійшов до неї, поклав їй