Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

справді могли б допомагати одні одним, — розважно сказав Гутторм, підходячи ближче.

Карен кинула на нього швидкий погляд.

— Хоч і не одне може стати на заваді,— додав він.

— І я кажу те саме, — мовила Карен. Вона відступала то в один бік, то в другий, щоб мати на оці Сюневе і Турб’єрна.

— О так, часом може не одне стати на заваді,— мовив Семун і мимоволі всміхнувся, дивлячись на її зусилля.

— Що правда, то правда, — підтвердив Гутторм.

Проте дружина гостро урвала його:

— Наша змога невелика. Тільки господь всемогутній, і буде так, як він захоче.

— Навряд чи господь був би проти, коли б ми погодились жнивувати разом у Гранлієні й Сульбакені.

— Певне, що не був би проти, — сказав Гутторм і значуще глянув на дружину.

— Скільки сьогодні людей у церкві,— перевела та розмову на інше. — Приємно бачити, що люди ходять до божого дому.

Видно, нікому не хотілося розмовляти про це, тому Гутторм сказав, аби не мовчати:

— Мені здається, що люди стали побожніші. Як я був молодий, у церкві ніколи не збиралося стільки народу.

— Так, народу взагалі побільшало, — погодився Семун.

— Воно-то людей збирається багато, але мені здається, що дехто ходить сюди тільки задля годиться, — сказала Карен Сульбакен.

— Молодь, то, може, й так, — зауважила Інгеб’єрг.

— А де ж їй зустрічатися, як не в церкві,— сказав Семун.

— Ви чули, що наш пастор іде від нас? — знов перевела розмову на інше Карен.

— Шкода, — сказала Інгеб’єрг. — Він хрестив і конфірмував усіх моїх дітей.

— А ти б хотіла, щоб він і повінчав їх? — пожартував Семун, відкусуючи шматочок гіллячки, яку знайшов дорогою.

— Мабуть, уже пора заходити до церкви, — мовила Карен, нетерпляче дивлячись на двері.

— Так, сьогодні біля церкви чогось зробилося гаряче, — тим самим жартівливим тоном докинув Семун.

— Ходімо, Сюневе, вже час.

Сюневе саме розмовляла з Турб’єрном. Здригнувшись, вона обернулась до матері.

— Ти хіба не почекаєш, поки задзвонять? — спитала Інгрід, крадькома глянувши на Сюневе.

— Тоді підемо всі разом, — докинула її мати.

Зніяковіла Сюневе не знала, що їм відповісти.

Позад неї стояв Семун.

— Почекай, скоро й для тебе задзвонять дзвони, — сказав він.

Сюневе спаленіла, а її мати пильно глянула на Семуна. Але той у відповідь тільки всміхнувся.

— Ти ж бо сама щойно сказала, що буде так, як господь захоче, — мовив він і рушив до церкви.

За ним пішли всі решта.

Біля входу збився натовп, бо виявилося, що двері ще не відчинені. Коли вони підійшли ближче, щоб довідатися, в чім річ, двері відчинились, і люди посунули до церкви. Та не всім пощастило ввійти зразу, декого відтіснили назад. Під стіною церкви, чекаючи, поки людей порідшає, стояли двоє чоловіків і розмовляли. Один високий, кремезний, з русявим рівним чубом і кирпатим носом. То був Кнут Нордгауг. Помітивши Гранлієнів, він замовк, трохи зніяковів, але не зрушив з місця.

Семун, проходячи повз Кнута, глянув на нього, і той не відвів очей, хоч ще дужче збентежився. За Семуном ішла Сюневе. Побачивши зненацька Кнута, вона побіліла, як смерть. Тепер Кнут опустив очі й відхилився від стіни, щоб відійти вбік. Але, ступивши кілька кроків, побачив перед собою четверо знайомих облич: Гутторма, його дружину, Інгрід і Турб’єрна. Він так розгубився, що пішов просто на них, сам не усвідомлюючи, що робить, і скоро зіткнувся віч-на-віч з Турб’єрном. Він крутнувся, ніби хотів кинутись убік, але втекти було нелегко, бо навколо юрмилися люди.

Сталося це на паперті. Сюневе вже встигла піднятись на кілька східців вище, а за нею стояв Семун. їм згори добре видно було всю ту сцену.

Сюневе, забувши про все на світі, дивилася тільки на Турб’єрна, так само як Семун, його дружина, батьки Сюневе й Інгрід. Турб’єрн відчував на собі їхні погляди і ніби закам’янів на місці. Кнут зрозумів, що йому годиться щось зробити. Він нерішуче простяг руку, проте нічого не сказав. Турб’єрн теж простяг руку, проте не настільки щоб досягти Кну-тової.

— Дай боже… — Почав Кнут, тоді похопився, що в цьому випадку треба було б привітатись якось інакше, і відступив крок назад.

Турб’єрн підвів очі й зустрівся поглядом з Сюневе. Вона стояла біла, як сніг. Тоді Турб’єрн твердо ступив крок до Кнута, міцно потиснув йому руку і голосно, щоб могли почути всі навколо, сказав:

— Здоров, Кнуте. Гадаю, те, що сталося, обох нас дечого навчило.

У відповідь почулося ніби схлипування. Кнут кілька разів пробував щось сказати, але не зміг. Турб’єрнові більше не було чого казати. Він чекав, опустивши очі, й крутив у руках молитовник. Зненацька книжка випала в нього з рук. Кнут швидко нахилився, підняв її і простяг Турб’єрнові.

— Дякую, — сказав Турб’єрн, що теж був нахилився по молитовника.

Коли він, випроставшись, глянув на Кнута й побачив, що той і далі не підводить очей, то вирішив, що тепер найкраще буде піти звідти. І він зайшов до церкви.

Решта всі також зайшли, і коли Турб’єрн, сівши на лавку, за якийсь час глянув на жіночу половину, то побачив Інгеб’єрг, що з материнською любов’ю всміхалася йому, а поруч із нею — Карен Сульбакен, яка, видно, чекала, щоб він глянув на неї, бо відразу ж тричі кивнула йому головою. Хлопець вражено витріщив очі, і, щоб упевнити його в своєму схваленні, вона знов тричі кивнула, ще ласкавіше, ніж перше. А Семун прошепотів йому на вухо:

— Я знав, що ти