Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

наближення кінця. Рохеліо все так само гуляв, хоч тепер став обачніший і вряди-годи підночовував у коханки…

Тільки темна й щиросерда Домінга передчувала біду й була витримана та розсудлива. Відкопиливши губи, сиділа в кутку і, хитаючи головою, раз у раз повторювала:

— Переїдь звідси, дитино моя, переїдь, Тересо. Цей будинок несе тобі лихо. Повір мені і переселись.

VII. ГРІШНИЦІ І ГРІШНИКИ

— Ля-ля, ля-ля… ля-ля, ля-ля…

Це Ріголетто переступив поріг кімнати студентів, наслідуючи свого тезка при дворі герцога Мантуанського.

Замість вітання на нього градом посипались насмішки та образи:

— Не заважай нам учитись, юродивий!..

— Не бачиш, ми працюємо…

— Іди лід три чорти й не потикайся сюди до кінця червня…

Тут мальовниче купчились люди і речі — стара розхитана шафа, рипучі ліжка з наваленим на них одягом, грубий стіл, за яким сиділи, уткнувшись носами в книжки студенти третього курсу правознавства Федеріко Сінтура і Армандо Кінталес; на одному ліжку в самій білизні лежав горілиць прекрасний Хуан Франсіско Масілья, студент медицини, і, зовсім не звертаючи уваги на те, що робили товариші, у філософській задумі знічев'я пускав кілечка диму під жовту від москітів стелю. Додамо ще кілька штрихів: посеред кімнати стояло відро із сміттям, на підлозі валялися недокурки, на спинках стільців висіли пояси, краватки, сорочки, а на купі книжок, що громадились на єдиній тумбочці, якимось чудом трималася таця з брудними чашками. Вікна, що виходили в патіо, були відчинені навстіж.

Ріголетто зупинився посеред кімнати і, вгледівшись довкола, зареготав.

— Котіться ви до біса разом з вашою наукою! — вигукнув він. — Я прийшов у ваш бордель, бо не знаю, куди поткнутись. А ви надумали вчитися в карнавальну неділю!

— Це тому, що у нас чортма грошей, нещасний блазню, — меланхолійно проказав Масілья, смокчучи сигарету. — Якби ти не був такий скупий, то зарадив би нашій скруті.

Тим часом двоє інших, не звертаючи уваги на гостя, завели суперечку.

— Я цього не вчитиму!

— Чому?

— Тому, що не хочу гайнувати час. Ми повинні знати лише те, що необхідно для екзамену. Ні слова більше!

— Але як буде потім, коли ти вийдеш з університету й матимеш клієнтів? Тебе ж засміють, якщо ти нічого не знатимеш…

Перший знизав плечима.

— Не будь дурнем. Батьки влаштують нам усе, що треба. Учені помирають з голоду! А згадай-но Колома. Цю зубату тварюку всі шанують, і він гуляючи заробляє п'ятдесят тисяч песо на рік. Отож не варто сушити собі голови… Та ти й сам знаєш, що екзамени нам не страшні.

Говорив гордовито і самовпевнено, натякаючи на повагу, яку викликали їхні прізвища у викладачів університету, — адже обидва були з впливових у провінції родин, з якими ніхто не хотів псувати стосунки. Та й де це бачено, щоб у нашій країні зрізали на екзамені сина землевласника, котрий має руку в уряді? Ця скептична, пихата і лінива молодь, яка успадкувала гонор касти давніх колонів, у всьому обирає найлегший шлях, і тому не дивно, що приятелі швидко дійшли згоди.

— Маєш рацію. А взагалі це Ріголетто винен — не дає нам учитись, — підхопився з-за столу Кінталес і пожбурив геть підручник. Книга впала на ліжко, описавши пречудову параболу між лампою і павутинням під стелею.

— Так, діти мої, це я винен, що не справджуються прекрасні сподівання ваших тупих голів. Але я спокутую свою провину. Ставлю коньяк. Гуляйте хоч цілий день. Через кілька хвилин нам принесуть пляшку, за яку я вже заплатив у кафе.

— Заплатив? Хай живе Ріголетто! — вигукнув Сінтура, і собі відкидаючи книжку.

— Хай живе! — гукнули всі гуртом.

Горбань скромно відмахнувся. Йому подобалось, що його так шанують.

— Де сьогодні танці? — спитав Масілья, який враз пожвавішав на згадку про коньяк.

— Скрізь. У Насьйоналі, в домах на Болонья та Пастора, на дачах, — обізвався Ріголетто. Він завжди знав усі міські новини. — Крім того, мені казали, що буде вечірка в будинку одного чорта в спідниці, якого звуть мімозою. Це в провулку Бернал…

Принесли коньяк, і всі кинулись мити брудні чашки. Відтак одсунули відро в куток і посідали коло столу.

— Не вистачає лише жінок, — мудро зауважив Кінталес.

— Прийдуть, як тільки почують дух спиртного, — сказав медик.

Сінтура з сумнівом похитав головою.

— Може, й не прийдуть. Учора ввечері, коли ви десь вештались, знову була вистава: коханець духопелив Карлоту. Вранці я бачив її з червоними очима.

— То їй не завадить!

Всі вони давно звикли до сварок та бійок, які щодня спалахували в будинку. Коли не було коханця Карлоти, зчиняв бучу апаш француженки, яка жила в кінці коридора, або Анітина мати лаяла дочку за те, що в них немає грошей. Жінки стогнали від ударів проклинали своїх мучителів, а потім, лишившись самі, злісно глузували з них. Вони не впадали в розпач і легко знаходили розраду з іншими, хоч за це їх і карано. Вони відчували гірку втіху, обманюючи своїх володарів і ховаючи гроші, зароблені в такий спосіб, щоб потім тринькати їх на всілякі дрібнички. Часто-густо призвідниками нових бійок ставали самі студенти, які не проминали нагоди обернути собі на користь скороминуче жіноче горе.

— Який жаль, що ввечері не було тебе, а то б потішив її в біді,— іронічно сказав Масілья, звертаючись до Ріголетто.

Той кумедно вирячив очі і скрушно похитав головою.

— Бідолашна! Як їй, напевне, мене бракувало! Кінталес перевів розмову на інше.

— А скажи, Ріголетто, чого це ти надумав нас частувати?