Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.

— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…

Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.

— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена «Берізка». Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Я й побігла за вами… — вона дружньо посміхнулась.

О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безкраю російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню нестримність знань, які все більше й більше поширюються по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи дедалі більші маси людей…

— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.

Професор посміхнувся і вже задоволено глянув на неї. Під час антракту, коли вони йшли коридором, від зустрічного потоку людей відокремилась загоріла людина в морській формі. Кондрашев помітив незвичайний загар на енергійному обличчі і веселі, блискучі очі. Моряк, — вірніше морський льотчик, судячи з того, що на рукаві у нього були нашиті крила, — помітивши Панову, миттю опинився перед ними, вигукуючи:

— Женю! Женю!

Дівчина зашарілась і рвонулася до нього, але зараз же стрималась, подала йому обидві руки:

— Борисе! Звідки ти взявся?

Професор відчув себе зайвим і попрямував у кімнату для курців. Він встиг докурити цигарку, перш ніж Панова з льотчиком знайшли його.

— Знайомтесь, це Борис Андрійович, мій великий великий друг. І знаєте, Костянтине Аркадійовичу, він літав дуже далеко — щойно повернувся — і бачив щось незвичайне. Коли б оте чудо, яке ви сьогодні заперечували. справді не сталося… Але це прекрасно — знайти мене тут!.. Всього три години, як приїхав… — поспішно і трохи безладно говорила дівчина.

Професор залюбки потиснув руку морякові, приємний вигляд якого… так, він безумовно справляє приємне враження.

Вони обмінялися звичайними при першому знайомстві незначними словами, але дівчина нетерпляче перебила:

— Борисе, ви не розумієте… коли в нас є хоча б одна людина, яка зможе пояснити ваше незвичайне відкриття, так це тільки Костянтин Аркадійович!

Усі троє опинилися у професора на квартирі, і тут льотчик докладно і ґрунтовно розповів про свою подорож. Уже початок розповіді змусив професора радісно насторожитись.

Усього два з половиною місяці тому молодий (проте він уже посідав значний командний пост) морський льотчик Борис Андрійович Сергієвський одержав дуже важливе завдання. Пізніше, коли можна буде розголосити те, що зараз ми повинні зберігати в таємниці, такі заходи увійдуть в історію, як приклад самовідданої мужності виконавців і мудрої прозорливості керівників.

Борис Андрійович був призначений у дальній безпосадочний політ для перевезення коштовного вантажу, від швидкості доставки якого багато чого залежало в складних перипетіях війни з фашистами.

Хмарний день був такий же похмурий, як усе навколо. Низенькі будиночки селища губилися серед великих темних ялин. Скрізь стирчали свіжі пеньки. Безпросвітні хмари застилали все навкруги і, осідаючи, розпливалися над самісінькими верхівками дерев прозорими безформними клаптями. Сильно пахло лісовою пріллю, а під ногами хлюпав розкислий болотистий ґрунт і безшумно, з якоюсь неприємною податливістю осідав товстий шар моху. Кроки ставали чіткими тільки на брудно-сірій стрічці бетонної доріжки, вкритої подекуди райдужними масними плямами.

Сергієвський радісним поглядом окинув свою машину, що вже вирулила на старт. Літак був висотний, пасажирського типу, з обох боків його товстого фюзеляжу виднілися невеликі вікна. Спереду фюзеляж закінчувався суцільним металевим конусом, верхня частина якого була перерізана заскленою смугою. Довгі, трохи підняті крила мали кожне по два мотори, захищені широкими кільцями полірованого дюралю. Їхні трилопатеві гвинти повільно оберталися. Позаду чітко вирізнявся дуже високий руль. Сяючи своєю сріблистою голизною, літак був визивно красивий, скидався на зухвалого альбатроса.

Командування аеродрому прибуло на проводи. Сергієвський озирнувся на урочисті і серйозні обличчя проводжаючих і, посміхнувшись, глянув на годинник. Усе було готове. Останні жадібні затяжки — і цигарка полетіла в калюжу. Сергієвський рішуче підійшов до літака.

Тривожне напруження довгої й старанної підготовки зникло, настав час діяти. Полегшено зітхнувши, льотчик подивився на похмуре небо. Там, за хмарами, на величезній висоті, на якій він поведе свого «альбатроса», сяє яскраве літнє сонце…

Кілька чітких команд, герметичні двері зачинилися, почулося м’яке шипіння Це радист перевіряв кран зрівнювача повітряного тиску, — потім усе потонуло в оглушливому ревінні тисячосильних моторів.

Двадцятитонний срібний «альбатрос» легко відірвався од землі, підкоряючись ледве помітному руху руки пілота, і майже вмить щез у непроглядній, похмурій млі. Горизонт у сірій панелі автопілота показав крутий нахил; стрілки альтиметрів неухильно повзли вгору. Туман, що застилав вікна, почав раптом рожевіти, перетворився на жовтогарячий серпанок, і, нарешті, яскраве світло ринуло через похилі стекла. Літак пробив товщу хмар, залишивши їх унизу. Верхівки хаотичного нагромадження хмар сяяли, наче гірський сніг, глибокі западини і «провали» тьмяно сіріли. На висоті сім тисяч метрів Сергієвський ліг на курс, перевів мотори на крейсерські оберти і ввімкнув автопілот.

Другий льотчик, Ємельянов, що займав праве сидіння, зняв навушники і, хмурячи високе з залисинами чоло, пробував послабити занадто тугу пружину. Позаду Ємельянова тихо шелестів сторінками довідника штурман.

Сергієвський зручніше сів