Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, ще не збагненних світом…»

Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: «На питання, як я досяг таких результатів у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставленого завдання і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий учений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти «очі» й «руки», що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.

Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що віл необхідності спускати людину в пучину океану і замінивши її приладом, що не потребує повітря і не боїться страшного тиску. Так з’явився мій телевізор — «око» людини, спущене на дно, такими будуть мої бурильні прилади — ці простягнуті на дно «руки», які з океанського дна братимуть корінні породи. Пригадайте глибоководних тварин. Деякі з них мають очі на довгих стеблинах; це наштовхнуло мене на думку використати телевізор…»

Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: «Тому я вважаю, що ваша подяка повинна бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось причина тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…»

Ганешин дописав листа, підвівся і підійшов до вікна. По шибках струменіла вода, крізь яку, наче дуже далеко, бовванів зарослий дубами скелястий мис.

БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ

Вийшовши з бібліотеки, професор Кондрашев піднявся на наступний поверх і попрямував до своєї лабораторії. У довгому напівосвітленому коридорі з безліччю білих дверей по обидва боки було тихо. Лише кілька працівників затрималися в інституті, закінчуючи термінову роботу.

Професор підійшов до столу, затиснутого між двома хімічними стойками, і втомлено сів у крісло. Газові пальники ледве чутно шипіли, колби й склянки сяяли хімічною чистотою, що наганяла трепет на необізнаних. Бездоганність приміщення, пристосованого для роздумів і дослідів, заспокоювала, і гіркуватий осадок, що виник під час читання відзиву про свою роботу, зник. Професор ще раз в думці перебрав основні положення своєї останньої опублікованої книжки, намагаючись безсторонньо оцінити зроблені йому критичні зауваження.

У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть зараз у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і «залізняк», у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінгко з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.

Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики з боку авторитетних учених, і зараз у похмурому мовчанні професор визнав, що його критики багато в чому праві. Положення роботи ґрунтувалися здебільшого на гарячому переконанні, а фактичного матеріалу, якого вимагають залізні закони наукового мислення, на жаль, було малувато.

У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От якби мати в руках докази справжнього існування «дерева життя» середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще було відоме це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вигляд, який воно має, залишались неясними. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись від них пожертвувань і привілеїв.

Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кірхеріуса зветься по-латині «лігнум віте» або «лігнум нефрітікум», що означає «дерево життя» або «ниркове дерево».

За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою «коатль» («зміїна вода»). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, проведені славнозвісним Бойлем, який описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще нез’ясоване фізичне явище.

— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.

Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Кондрашеву, невідомо з яких причин, вона