Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

які щодня катаються в центрі селища на катку, вештаються туди-сюди, були мало схожі на жертв трагедії. Полковник пафосно сказав, що в селище гелікоптери міністерства надзвичайних ситуацій уже доставили міжнародну гуманітарну допомогу, переважно поляків, американців і турків, забрали кількох хворих і скинули мобільні медичні бригади, що ситуація під контролем і що нема чого хвилюватися.

— Виявляється, ми — герої, — задоволено сказав Богдан Людмилі, обіймаючи її.

— А ти цього не знав?

— За нами стежить уся країна. Усі хвилюються, — трішки підняв Зарецький розкриту долоню й потряс нею у повітрі, ніби показував вагомість своїх пафосних слів.

— Це лише початок кінця, — усміхнулася вона.

— Справді? Гм, добре, що хоч не кінець початку.

Сонце припікало, сніг поволі танув і блищав, ніби блакитно-зеленуваті кристали. Зарецький відгортав його відразу з розчиненого вікна будинку на другому поверсі. Однак і це не дало бажаного результату: сніг вибирати вздовж стіни необхідно до самого низу, де фундамент будинку, і цей сніг нема куди дівати. Товща снігу здавалося Богданові нескінченною і нагадувала високий лабіринт, у якому загруз будинок, провулок, решта хат і будівель, решта провулків і вуличок, у ньому люди спромоглися зробити лише випадкові ходи та траншеї. Людмила іноді допомагала Зарецькому і виливала на сніг гарячу воду, для якої вони перед тим брали сніг біля стін будинку. Богдан сильно стомився. Він виліз на дах будинку і дивився навколо. На сусідніх дахах, неподалік і вдалині, також були люди, вони голосно говорили, сміялися, перегукувалися, було чути стукіт молотків, з боку ріки долітав звук болгарки.

Зарецький гукнув Людмилу, щоб вилазила до нього.

— Цей сніг — упертий, — сказав він їй, коли вона лягла на даху будинку біля нього.

— Він так просто не поступиться, — усміхнулася Людмила й заплющила очі, витягнувши обличчя до сонця.

Зарецький сказав, що всі їхні дії безнадійні, однак у снігу варто пробити діри для вікон, щоб потрапляло денне світло.

— Ти ніяк не попустишся, — сказала вона.

— Я не можу сидіти склавши руки.

— Я вже тобі казала: від тебе нічого не залежить, вірніше — від тебе взагалі нічого не залежить.

— Не зовсім.

— А що від тебе залежить? — підвелася вона, обіпершись на лікті, й, примружуючи від сонця очі, поглянула на Богдана.

— Від мене залежить те, що я тут.

Людмила голосно розсміялася:

— Ну, так — те, що ти дихаєш, — оце справді залежить лише від тебе.

— Якраз те, що ми дихаємо, — від нас не залежить.

Зарецького її репліка зачепила. Він думав, як бути. Але нічого не придумувалося. Він думав про сніг, але снігу менше не ставало.

— Ти тут будеш стільки — скільки захоче сніг. І не дмися як хлопчик. Це ж правда.

— Хочеш сказати, що ми не виграємо навіть день-другий?

— Виграти взагалі нічого неможливо. Хіба це виграш — день-другий? — розвернулася до нього й, усміхаючись, провела долонею по його обличчю.

— А ти, виявляється, жорстока.

— Я?

— Ти все це знала.

— Що я могла знати?

— Про цю аномалію. Ти знала.

— Нічого я не знала. Звісно ж, що здогадувалася: буде крутіший сніг, ніж у всі минулі роки.

— І тому зробила тут семінар?

— Навіщо ці дитячі розмови? Тебе запросили — ти прийняв рішення. Якщо ти думаєш, що у твоїх невдачах винні інші, а не ти сам, тоді мені тебе дуже шкода.

Зарецький дістав цигарку, лежачи закурив і повільно видихнув дим: ледве помітна цівка одразу розвіювалася за вітерцем. На його мобільний прийшла есемеска: Віолетта з’явилася в мережі. Людмила мовчки спостерігала за Богданом, а він спокійно курив і дивився на селище, яке поволі пробуджувалося від снігу. Нарешті він докурив, мовчки підвівся і пішов. Невдовзі Людмила почула, як внизу Зарецький розгрібає лопатою сніг, і посміхнулася. Потім Богдан знову набрав Віолетту, його непокоїло, як вона пережила негоду, однак слухавки та не брала. Зарецький послав їй есемеску «як ти?», але Віолетта не відповіла.

32

Зарецький знову вийшов у провулкову траншею, але наштовхнувся на несподіваний завал зі снігу, видряпався по ньому на стіну траншеї, іноді провалюючись, і знову спустився у траншею, проминувши перешкоду. На центральній площі вже було менше людей; кілька десятків підлітків грали в хокей без ковзанів: вони кумедно бігали по льоду, ковзали, падали, розмахуючи своїми ключками. Зарецький зустрів знайомого по семінару, перекинулися новинами, той сказав, що важка техніка поступово розчищає дороги і