Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!.. Узяв Дажбог та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові… Хіба ж не правда?

Та Йвась того вже не почув, бо так міцно спав, що хоч із мушкета стріляй — все одно не збудиш.

Розділ 6

Над ранок знову приснився йому сон…

Наче опинився він перед високою горою. Гола вона, мов бубон, лише круки та ворони над маківкою кружляють. Дивиться Івась, а на самісінькій вершині стоїть кріпость. Розруйнована і спалена, самі рештки валу стирчать, мов зуби. От підіймається він до тої кріпости. Кругом видно згарище, навіть трава повигоряла на схилах. Заходить у браму та й бачить: була тут допіру битва, бо скрізь лежать побиті люде, валяються мечі, сулиці й круглі щити. Ні стогону, ні зойку не чути — хіба що вороння каркає й тоскно скиглить вітер у руїнах. Бреде Івась по тому бойовиську, і брязкає у нього під ногами розкидане оружжя. Аж бачить: під уцілілою стіною сидить богатир. Кольчуга його порубана, лице кривлею заюшене, а на колінах меч лежить.

Підійшов до нього Івась, а богатир і каже, не піднімаючи голови:

«Що тобі треба, дитино?»

«Покажи мені той шлях, котрим я маю йти», — каже Івась.

Глянув на нього богатир, і побачив Івась, що в очах його вже стоїть смерть.

«А-а, — каже, — се ти, козаче! Живий іще»?

«Батько Дажбог і пречиста Лада бережуть мене од напасти», — каже Івась.

Засміявся богатир.

«Значить, не все ще пропало! А я гадав, що вже кінець нашому ділу. Раз так, то йди у січовий льох, де…»

Івась кинувся зі сну. Серце гамселило, мов навіжене, у вухах іще вчувалося тоскне квиління вітру.

— Господе, твоя воля, — каже малий козак. — Ото насниться так насниться! А нехай йому!

— Що, — каже од печі характерник, — знову якась мара приверзлася?

Зліз Івась додолу і став посеред хати, продираючи очі.

— Гірше… мерці привиділися!

— Ну ж бо розкажи, — звелів характерник, дістаючи рогачем горщика з печі.

То Йвась і оповів, що то йому наснилося: і про кріпость, і про богатиря, і про теє, що той богатир йому сказав.

— А що ж то за льох? — питається Козуб.

— Хтозна, — каже Івась. — Я не чув, бо прокинувся.

Замислився характерник, а далі й каже:

— Ну, добре… іди та вмивайся! Як будемо снідати, то побалакаємо…

Вийшов Івась надвір та й бачить: пломеніє крайнебо, а над Дніпром сонце сходить, велике та червоне, мов яблуко. Птаство щебече у чагарях, воли ревуть на передмісті, а в січовому городищі бовкнув дзвін до утрені.

От умився він біля криниці та й вертає до хати. Сіли вони снідати, а Козуб і каже:

— Се ти бачив уві сні того воїна, що передав тобі Троянів Оберіг… Шкода тільки, що перебила тобі сон якась вража сила!

— А хто се міг перебити? — питає Івась.

Характерник понурився.

— Та мало кому під силу таке зробити… Навіть Триглав не може душу в тіло повернути за однісінький мент! Ото тільки…

— Хто ж?

— Та хоч як верти, а воно виходить, що се Нея руку доклала… Кепсько ж, якщо вона ворогує на нас!

— А яке ж то їй до нас діло? — питається Івась.

— Хтів би і я про теє знати! — каже характерник. — Ну, та Господь милостивий… Снідай та підемо коней сідлати!..

Як зайшов Івась до стайні, то гнідий ще здалеку загледів його і давай іржати, мов навіжений.

— Зараз, зараз!.. — каже йому малий козак, знімаючи із кілка збрую. — Ач, клятий який!

Та відчинив стійло, накинув жеребцеві гнуздечку й повів надвір. Заходило у стайню кількоро запорожців, то так і сахнулися під стіну, бо гнідий кинувсь на них, мов чортяка.

— Та не кінь, а змій якийсь! — каже один Івасеві. — Як се