Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— А ми, — каже Івась, — росли з ним укупі… він як брат мені, а я йому!

Та й надворі осідлав гнідого, плигнув у кульбаку й виїхав із городища. Кінь басував і знай норовив учвал зірватися, та малий козак стримував його, аж поки за Січ не виїхав. Як переїхали місток через рів, то брикнув гнідий задніми ногами і так погнав у степ, що Івась насилу до річки його завернув. За могилою спустився він у долину і ще здаля уздрів увесь хлопчачий курінь, що лавою стояв, а перед нею — запорожця, грубого мов діжа, у червоному жупані та кудлатій шапці.

— Чолом, панове козаки! — каже малий козак, під'їхавши до них.

— Чолом, чолом! — усміхаючись, каже Барило. — Гарний коник у тебе, козаче!

— Ось розсідлаю та нехай пасеться… — каже Івась. — А то вівса йому не настарчиш!

Та й зняв із жеребця сідло і гнуздечку й ляснув його долонею по спині.

— Іди, — каже, — гуляй!

— А стриножити? — питає Барило.

Івась і рукою махнув.

— Таж він од мене далеко не йде! Як часом згубить з очей, то починає бігати і шукає у всіх усюдах. Се не кінь, а чоловік, тільки що не балакає!

Знов усміхнувся Барило, примруживши очі.

— Бачу, ти козацького коріня… вмієш із кіньми обходитися! А на шаблях битись та з пістолів стріляти?

— Та, — каже Івась, — учився…

— Ну, то ставай у лаву!

Став Івась у самому кінці, аж тут штурхає його хтось під бока.

— Здоров! — каже.

Зиркнув малий козак, коли ж то Ладько з Найдою.

— О, — зрадів Івась, — і ви тут! А той обіясник де?

— Ондо стоїть, — каже Найда, показуючи на Барабаша. — Лютий на тебе, що страх. Ти стережися, а то він може хоч яку капость учинити!

Івась тільки пирхнув.

— А що мені той бенцвал! Раз я його провчив і провчу вдруге… хай-но лишень посміє!

А Барило тим часом фортеля показував: як шаблю одним ударом витрутити з руки. Як скінчив, то й каже:

— Тепер по двоє розберіться і ставайте до герцю. А ти, — каже Йвасеві, — йди сюди! З ким будеш у парі?

Коли ж тут Барабаш біжить вистрибом.

— Зо мною, зо мною! — гукає здаля. — Я з ним хочу силою помірятися, гицелем таким!

— А, — каже Барило, усміхаючись, — то се вже справжній двобій буде! Не боїшся? — питає Івася.

А малий козак долоні за пояса застромив й живіт уперед випнув.

— Я?! — каже. — Та Боже збав!

— Ну, то держи осьо! — каже Барило, подаючи йому дерев'яну шаблю. — А свою давай-но мені… а то ще зарубаєш козака в гарячці!

Відстебнув Івась свою шабельку та й оддав запорожцеві.

— Ну, — підскакуючи, каже Барабаш, — зараз я провчу тебе, чортів сину! Ти в мене зараз циганської халяндри скакати будеш!

Глянув Івась та й бачить, що в нього ліва рука ганчіркою замотана.

— A-а, — каже, — гарну пам`ятку од мене маєш! Нічого… сьогодні ще не одну заробиш!

А Барило всміхнувся і в долоні ляснув.

— Ну, — каже, — з Богом!

Тут Барабаш і кинувся на Івася, немов той кіт на мишу. Застукотіли шаблі, закружляли обоє по полю, немов у справжнісінькому герці. Спочатку Івась випробовував, що то за рубака з цього драбуги, і тільки відбивався од ударів, що сипалися на нього, мов град. Аж бачить: махає Барабаш тою шаблею, неначе ціпом, аби тільки густіше та дужче вдарити. Підбадьорився тоді Йвась і перестав одступати. Став як укопаний та й обертає шаблюкою, одбиваючи натиск. Піниться Барабаш, плигає, мов тая мавпа, щоб дістати Йвася, та дарма: ніяк до нього й підступитися. Наче й не метушиться малий козак, та й сили в удар не вкладає, а допіру наскочить на нього Барабаш, то так і заробить — як не по лобі, то по ліктю.

— Та що се таке! — каже Барабаш. — А ось же ж я тобі зараз, собача кров!

Та й хотів було Йвася на хитрого фортеля зловити, що то волохи полюбляють у шабельному герці, — аж не зчувсь, як шабля й вилетіла йому з долоні.

— Га-га-га! — зареготалися усі кругом.

Зиркнув Івась, а хлопці покидали битися й зібралися круг них юрмою.

Став Барабаш — і стоїть, наче стовп, тільки очима кліпає.

— Бери шаблю, — каже йому Барило, — і гаття! Ти ж козак!