Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Без мужів зараз половина баб’ячого племені лишилася… Не притягнемо ж ми всіх за собою у Чигирин. А воювати хто буде? — закінчив розмову Ярема, і козаки взялися прив’язувати торби до кульбак.

Тут з боку Крюкова показалися два вози: один однокінка, а другий — великий, з високим шатром та під тягою двох коней-біндюгів. Побачивши ці вози, Андрій почав спішно готуватися до від’їзду і кинув Яремі:

— Скоріше рушаймо… Циганське плем’я показалося… Нам ще старих ворожок перед дорогою бракувало!

Розена також угледіла циган і якось судомно вп’ялась рукою у повід Орлика.

— Андрію, Яремо! Не лишайте мене зараз, змилуйтесь… Лячно мені. У мене діти!.. — почала вимовляти слова, перекручуючи їх на якийсь свій лад.

— Що за маячня? Ану відчепися! — сердито мовив Андрій і висмикнув повід із жіночої руки.

Хлопчаки, побачивши материн клопіт, вчепилися в її поділ і заверещали такими голосами, як і вночі, після пальби з пістоля. Андрій з Яремою стояли немов заворожені, а тим часом перший віз наблизився. З нього зіскочили два цигани і впевнено попрямували в їхній бік.

— Ані руш ближче! — рішуче вигукнув Віктор Ярема і потягнувся до пістоля.

Прибульці зупинилися. Один з чоловіків, показавши рукою на Розену, промовив:

— Смирніше будьте, козаки! Ми до своєї… Нашим жувінам[9] нема чого бути з козаками. Їдьте собі… Барон забере її до ромелів!

Тут в їхній бік різко повернулася Розена. Відкинула назад волосся і сварливо заволала:

— Я не вашої крові, ромели! У мене болгарська кров, і ваш барон мені — не барон. Ідіть ви собі під кінський хвіст!

Ромели стояли, ошелешено дивлячись на несамовиту жінку, а тоді, неначе з дишлом у шиї, повернулися й рушили до свого воза. З нього вже встигло злізти декілька циганчат, які, побачивши, що не все гаразд, немов горобенята, позаскакували під шатро, а старий циган вйокнув на коней. Два вози покотилися далі, й друзі, зрадівши такому завершенню події, застрибнули на коней. Та не так легко було відчепитися від такої бідової жінки. Вона рішуче стала перед Орликом і вчепилася у вузду. Андрій натягнув повід і пришпорив коня, але той лише підняв передні ноги, а з місця не рушив.

— Розено, геть з дороги, добром благаю! У козацькому війську жінкам немає місця! — ще раз зло викрикнув Андрій.

— А ми в козаки і не збираємося… Ми до Чигирина з вами! Туди люди йдуть — і ми там не пропадемо! — усміхаючись, промовила Розена, а хлопчаки стояли, слухняно потупивши очі.

— Хай їдуть за нами… Дідько з ними! Будуть десь неподалік… Згодна, Розено? — чомусь заступився за жінку Ярема.

Андрій ще раз вилаявся, а тоді махнув рукою в їхній бік і з притиском вигукнув:

— На сто сажнів від нас! Не ближче!

Хлопчаки відчепилися від материного подолу і застрибнули, немов козенята, до свого воза, а Розена вдячно глянула на Ярему і за мить теж була на возі.

Друзі зрушили зі свого місця подалі від цього незвичайного дуба, який дав прихисток, але скільки побіля нього клопоту набралися… Позаду них негайно заторохтів віз Розени, яка, можливо, і припускалася думки, що козаки приосторожать коней і тільки їх і бачили… Та слово козацьке було твердим… Андрій хоч і відчував скутість від присутності такого «хвоста», але не дорікав Яремі, і вони рухалися з пересторогою, аби не відставала Розена.

Десь перед Чигирином люду на шляху побільшало, і Андрій крикнув Яремі:

— Вікторе, повернися до Розени… Можливо, допомога яка потрібна. Але до міста нехай вже самі в’їжджають. У місті нам буде не до них.

Ярема завернув коня і, зблизившись з возом, спішився. Люб’язно посміхаючись, звернувся до небажаної супутниці:

— Розенко! Незабаром Чигирин… Можливо, і на ніч попадемо до міста. Ми там зараз же — до своєї сотні, і тоді волі нашій гаплик! Так що бувай здоровенька!

Розена і діти злякано поглядали з воза на Ярему, і коли він скінчив говорити, жінка сумовито промовила:

— Так, так, ось уже поряд Чигирин… Ми й самі… Але на шляху неподалік ромелів помітила. Вони не дадуть нам спокою, в кабалу заберуть. Згинемо ми…

Ярема стояв, роздумуючи над словами жінки, а хлопчаки благально дивились на козака, боячись вимовити бодай слово.

— Добре, заночуємо під містом, нас там ніхто сьогодні не чекає… Тільки, цур, не дразнити Андрія! — підсумував розмову Ярема і від’їхав до Підлужного.

Сказавши Андрієві про те, що треба десь шукати нічліг і що з ними знову буде Розена з дітьми, Ярема розвів руками, мовляв, хоч голову стинай, шкода їх стало.

Завернули у підходящий ярок, у якому, можливо, і джерельце дзюрчить, і затишок від вітру. Підлужний облюбував там підвищення з крислатими деревами, і, роззирнувшись довкола, обидва козаки залишились задоволеними: затишно, і в разі небезпеки до них не так легко підступитися. Неподалік