Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

він в несприятливі часи не раз пив дешеву, проте добру каву. Саме в ньому відбулася та вечірка, на якій він познайомився з ними усіма, тими, хто впродовж кількох років визначали його життя, і з Ладою також. Це було давно, квартиру продали ще в перші роки, коли квартири стало можна продавати, та й навіть якби не продали, товариство розпалося: одних нема, а ті не з нами. Але з подвір’я можна побачити той балкон і той під’їзд. А для цього треба оминути продуктовий магазин і ввійти в арку. І там несподівано побачити не зелене подвір’я елітного київського будинку, а одноповерховий особнячок із сірої від давнини цегли, а за ним несподівану рівнину й квітучі трави. Саме на цьому місці його щось різко й боляче вибиває зі стану напівдрімоти. Чому його так мучить цей злам часу і простору? Бо ж і інші прогулянки по Києву рано чи пізно приводять його до генералового дому за сто кілометрів від столиці.

Він не забув нічого з того, що сталося з ним у тому будинку, в тому селі. Ніякого витіснення не сталося, він усе пам’ятає. Іноді намагається стримати ті спогади. А іноді не опирається їм, згадує і генеральський дім, і село Ірівку, і Олю, і Таню, і Володю. Пророцтво Дем’янівни справдилося. Він пробув у домі тої жінки не більше п’ятнадцяти хвилин, які спливають у пам’яті й по п’ятнадцяти роках. Він платить за свій невільний прогріх досить високу ціну: вже п’ятнадцять років не може поїхати до Києва, куди приїхати дуже хоче.

— Та не шкодуй ти за тим Києвом! — заспокоює його Галя з Чикаго, яка іноді в Києві буває, — місто руйнують, наче розум втратили, скоро нічого не залишиться! Історичного центру вже нема! В усіх прохідних дворах, по яких ти мене колись водив, втулили дурні бездарні хмарочоси! Давно немає ні наших улюблених кав’ярень, ні наших улюблених книгарень. Не їдь до того Києва! Ти ж можеш за казенні гроші їздити у значно приємніші місця! Де твій наступний конгрес?

Конгреси та конференції й справді влаштовуються у найнесподіваніших куточках планети Земля. Крім второваних шляхів, він відвідав і Мадагаскар, і Ісландію, і Індонезію. У листопаді конгрес на Азорах.

— Я з тобою, — каже Мирослав. Для нього нічого не значить ні рядок з поезії Маяковського Вот и жизнь пройдет, як прошли Азорские острова, ні рядок з пісні радянського барда В городе Понта-Делгада девушка смотрит в окошко. Але хлопець знає, що острови в океані — це круто, це cool!

— У тебе заняття в школі.

— А ти ще згадай, що в мене заняття в київській гімназії! Тату, май совість! Я розмовляю українською день і ніч, хоча ми не в Гарварді! Я навіть твою Дусю вивчив говорити «Добрий день!»

— Я помітив. Молодець!

— Ну то візьми мене на острови!

— Ти де тільки не бував у твої літа. Я у твоєму віці…

— Тоді був Совковий Союз! А тепер зовсім інше життя! Люди з нашої гімназії бували по світу значно більше. Я зовсім не на першому місці по подорожах. Навіть не в першій десятці. Тату, візьми мене на Азорські острови. У мене є pocket money на піцу. Ти не платитимеш за мене в ресторанах.

— У ресторані тобі накриють, як і мені, то не проблема. Але тобі треба буде купити квиток у бізнес-класі.

— Тату, я зростав без батьківської ласки, ти кинув мене немовлям! Ну то хоча б тепер візьми мене з собою на острови! — кидає останнього козиря Мирослав, і Євген сідає до комп’ютера й відкриває сайт потрібної авіакомпанії. Переконавшись, що для сина є квиток на його ж рейс, він пише організаторам конгресу «Different worlds: contact points», щоб йому забронювали номер з двома окремими ліжками. Йому вмить відповідають, що для нього вже заброньовано suite з двома телевізорами, де він зможе добре розміститися зі своїм сином.

— Ось бачиш! І як би ти сам дивився два телевізори? — прокоментував відповідь організаторів Мирослав.

Вони сіли в аеропорту Санта-Марія, і їх повезли до готелю «Терсейра». Все зорганізовано так, щоби відпочити перед наступним днем, враховуючи різницю в часі. Євген лягає у спальні.

— А ти розміщуйся у вітальні, — каже він синові, запиваючи снодійне.

— Нє вапрос, — відповів Мирослав, вмикаючи телевізор. — Шкода, що не знаю португальської. А втім, ось англійський канал.

Коли вранці Євген підійшов до вікна, навіть у нього, звичного до шику унікальних клаптиків суходолу, защеміло серце: Боже, яка краса! Хай далі буде інтелектуальне чванство, гуманітарна піна, міжмовна гра словами, не завжди дотепна, і похваляння, де хто був, що живить програмний лейтмотив такого штибу зібрань, але заради цих кількох хвилин біля вікна над бухтою варто було мати земний статус, який дозволив приїхати сюди. А втім, і на таких суєтних парадах інтелектуального випендрону іноді озвучуються яскраві думки, які пропікають наскрізь тих, хто спроможний слухати не лише себе.

Першим він зустрічає свого земляка Дмитра Удальчука, якого бачить на подібних зібраннях чи не найчастіше. Колись, на початку незалежності, саме Удальчук зорганізував для нього першу поїздку до Америки.

— Ти так і перекладаєш? Ти би міг виступати на таких зібраннях, — каже Удальчук.

— У всякого своя доля і свій шлях широкий, — відповідає Євген.

— Долю треба вміти міняти, а шлях, залежно від обставин, звужувати чи розширювати.

— Подивимося, пане Удальчуче, як ти розшириш чи звузиш свій шлях, коли тобі буде шістдесят і тебе перестануть запрошувати на такі конференції. А статусу Уйка Кажича ти, здається, не здобув.

— Ніби його можна здобути, якщо ти виступаєш від цієї країни, — відповідає Удальчук, тицяючи в Ukraine