Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

Він шукав людину, якій би міг довіритися зі своїми проблемами, обрав для цього Дуню. А Дуня відверто, наївно і щиро шукала молодого росіянина, зацікавленого в академічній кар’єрі в рамках Russian Studies, якому вона могла би дати непоганий шанс, і вона обрала для цього Євгена.

Русистом він так і не став, хоча Дуня всіляко підштовхувала його до того: адже на кафедрі русистики в їхньому університеті свого часу працювала дочка великого російського композитора XX ст.! В Україні є музичний гурт із таким самим іменем, відповідав Євген, але це не цікавило Дуню. Як казав твій Ніцше, Євгене, обмеження пізнання — то є мудрість. Пізнання України до планів Дуні не входило.

Можна перейматися й чимось маргінальним, вважала Дуня. Справжній науковець всюди знайде і ідеї, і їхнє втілення. Річ не в тім, що україністика — це щось іще вужче, ніж Irish Studies, які, одначе, є мало не в кожному університеті. Русистика також існує винятково в межах університетів, це не голлівудський проект. Річ у тім, що ми не в Гарварді. А якщо вже так сталося, то чому б не перейнятися русистикою? Аж ніяк не лежить душа? Але чому? Дуні здавалося, що вона схопила саму серцевину проблеми, коли звинуватила в його небажанні поринати в російський золотий дев’ятнадцятий вік його матір, яка занадто ревно «сватала» синові тургеневських дівчат, аж він зненавидів їх усіх: і Лізу Калітіну, і Олену Стахову, і Наталю Ласунську. І вся російська література стала для нього такою собі правильною тургенєвською дівчиною, стурбованою, як би віддатись якомусь революціонеру, не обов’язково російському. Або піти в монастир.

— Але ж у російській літературі стільки гріховних жінок! Ти міг би зайнятися котроюсь із них! — безпосередньо вигукувала Дуня Гурман, яка щиро вважала, що гріховна жінка є суттєво цікавішою, ніж так звана чиста. Принаймні для літературознавця!

Він не хотів бути русистом, але й академічним україністом теж бути не збирався, і Гарвард тут ні до чого. Якщо «Гарвард» — то апофеоза земної наукової кар’єри, то хай де би він не був, скрізь буде «не в Гарварді». Дуня нічого не розуміла, і він не міг їй цього пояснити, та й не намагався. Вона не виявляла рис тиранічної заможної дружини, яких так багато в її улюбленого Достоєвського, тож спасибі й за це! Можна спокійно жити в Америці. Але в Америці зникає ніцшеанський дух. Хоча Nietzsche Studies є в багатьох американських університетах, не тільки в Гарварді. Але чи не шукав він сам можливості залишитися в Америці? То хто ж винний у тому, що послабилась його воля до життя? Пушкін? Була в часи його дитинства така ідіотська примовка в середовищі молодших школярів: як щось не так, хто винен? Пушкін!

Євген Самарський цілком скористався тими непоганими можливостями, що їх відкривав для нього цей університет посеред прерій, а точніше, шлюб із Дунею. Вже більше десяти років він перебуває на адміністративній роботі, яка йому скоріше подобається, аніж ні, бо він має можливість зустрічати багатьох цікавих людей, а звіти пишуть інші люди. Також він має й добру part time job: його запрошують усним перекладачем на конгреси й конференції. І цьому теж мимоволі посприяла Дуня. Він не хотів говорити з нею російською, хоча ніколи не відмовляється розтлумачити їй якісь хитромудрі місця з російських книг. Але замість того, щоби поліпшувати Дунину розмовну російську, він поступово перейняв від неї всю її англійську разом з її шиплячим ірландським акцентом. Вивчив англійську мову краще, ніж то було потрібно для успішної адаптації в Сполучених Штатах. І став класним interpreter.

Життя налагодилося. Зараз у нього є чи не весь набір земних благ. Громадянство великої країни, дім, робота, розумна дружина, не менш розумна коханка Галя в Чикаго (та, яку колись била Лада), з якою вони спілкуються українською. Також у нього є син, який визнає його за батька, з яким він теж спілкується рідною мовою. Єдине кепське — в його житті немає вогню. Але в кого він зрештою є?

А ще в нього немає можливості поїхати до рідного міста. Чи не тому він так уподобав уявні ностальгійні прогулянки Києвом, яким він йому запам’ятався. Мандруючи Києвом своєї пам’яті, він поринав у якийсь змінений стан, щось на кшталт керованого сновидіння, яке раптом різко й боляче виривалося з-під його керунку.

Ось він блукає холодним парком над Дніпром, це рання весна чи пізня осінь. На мокрих лавках немає київських міщан, які влітку не лишають жодного вільного місця, хоч не ходи в той парк. Ось він перебирається з одного парку в інший по хисткому містку, а внизу — далека вулиця, на яку йому моторошно було дивитися ще відтоді, як мати водила його малюком на прогулянку, показувала Київ. Але він зупиняється й дивиться вниз, не відводячи очей від далекого тротуару.

Ось естрада, де влітку грає симфонічний оркестр, принаймні грав у радянські часи. Тут познайомилися його батьки. Мати приперлася туди спеціально послухати концерт класичної музики. Батько підвалив випадково, бо заграли полонез Огінського, популярну мелодію, яка йому раптом сподобалась. А тепер біля поламаних лавок розляглася зграя бездомних псів із великими тоскними очима. Він довго спостерігає за ними, а потім ділиться з ними печивом з кишені. А потім іде до оглядового майданчика над урвищем, а за спиною Верховна Рада і якісь вічні мітингувальники. А він іде в наступний парк над Дніпром, який закінчується біля сірого будинку сталінської архітектури. Піднявши комір від холодного вітру, йде по вулиці Грушевського до станції метро Арсенальна. Огинає будівлю станції та заходить до молочного магазину в іншому великому сірому будинку, де, стоячи, п’є каву, спираючись на вузенький столик. В Америці кава гірша, в Європі краща, але такої нема ніде. Поки його очі згадують гармату на постаменті, яку видно з вікна молочної, його язик і піднебіння згадують той чорний смак.

З тим великим сірим будинком на Печерську його пов’язує не лише та молочна, де