Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Ось дослівно слова О.В. Русіної:

«Ця грамота — єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька. Це зайвий раз унаочнює, наскільки мало ми знаємо про ті часи…» [44, с. 121].

Наводимо, за тією ж книгою, грамоту так званого Великого князя Галицько-Волинського князівства Юрія (Болеслава) Тройденовича, яку немовби 30 жовтня 1335 року він надав Генеральному Магістру Тевтонського ордену Теодоріку, і де серед гарантів грамоти Руської землі згадується «Дмитро, дядько наш». Текст наводимо без жодних скорочень та змін:

«В ім’я Господнє, амінь.

Оскільки велич незбагненного провидіння творця усього (сущого) не лише те поручила панам, щоб вони панували над підлеглими, але й щоб керуючи, збагачували їх миром і справедливістю, тому ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі, бажаємо обмежити шкідливість суперечок вигодою справедливості та єднання, щоб унаслідок цього зв’язку можна були уникнути недовір’я і щоб, тим самим, бурхливіше могли розвинутися спокій миру і злагоди та союзи дружби, миру і прихильного зближення…

Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром Дядьком нашим, Михайлом Єлизаровичем, воєводою Белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Бориском Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька, Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо, з доброю вірою, усунувши всяке лукавство, пристрасть, вигадки та без будь-яких лихих хитрувань обіцяємо разом із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми уклали цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками, покровителями, братами, знаттю та їх землями і людьми, твердо і непорушно на вічні часи його зберігати та не чинити нічого, що суперечило б йому.

А щоб усе це залишалося непорушним і завжди цілісним і щоб мало силу постійної ваги, а також щоб набуло нового вигляду, велимо данне підписати і скріпити нашою печаткою та печатками згаданих наших бояр» [44, с. 112–113].

Зазначимо, що в XIV столітті тексти писали без ком і крапок, тобто без визначення окремих речень. Сучасне потрактування зробили сучасні історики. Тому наведений текст грамоти має сучасне трактування українських істориків, який повністю тотожний польському та російському перекладам з латині. І сьогодні ми «співаємо російсько-польських» імперських, шовіністичних «пісень». Хоча ті ж історики на попередніх сторінках книги «Україна — хронологія розвитку» досить неординарно та чітко визначили: «Не секрет, що тоді в академічній науці панувала москвоцентрична схема історичної еволюції народів, які мешкали на території СРСР… Тож порівняно нещодавно навіть у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні сучасники, залежно від поточної кон’юнктури, знеславлювались чи опоетизовувались» [44, с. 10].

Маємо саме такий випадок, який боїться чіпати українська історіографія, побоюючись московських та польських шовіністів.

Та навіть цю відверту фальшивку можна спростувати. Послухаємо:

У тексті грамоти волинського князя Болеслава (Юрія II) чітко вказано «Дмитром Дядьком нашим». Тобто мова не ведеться про якогось вигаданого боярина Дмитра Дедька, а про особу «Дмитра, дядька нашого». Автор ще раз нагадує, що у давніх текстах розставляти крапки і коми та подавати слова з великої чи малої літери — є справою сучасного автора.

У цитованій грамоті князя Волинського князівства Болеслава (Юрія II), наданій 20 жовтня 1335 року Генеральному Магістрові Тевтонського ордену Теодоріку, йде мова про брата матері — князя «Дмитра, дядька нашого».

На чому базуються наші висновки?

Перше. На самому неспотвореному тексті. Ми про те говорили у попередніх абзацах. Не будемо повторюватись.

Друге. Першим серед гарантів названий князь «Дмитро, дядько наш», який на той час володів особисто Львовом та всією Галичиною. І тільки третім записаний «Васько Кудинович, суддя нашого двору», тобто суддя Волинського князівства. За князівським етикетом тих часів, якби «Дмитро, дядько наш» був львівським боярином будь-якого рангу, він не міг писатися в офіційних державних документах попереду «державного міністра» — «судді нашого двору». Якби таке сталося у листі, це б, насамперед, принижувало самого князя. Що є незаперечною аксіомою.

Не маємо права, за сучасними плебейськими звичаями, не звертати уваги на такі речі.

Третє. Жоден регіон, поіменований у грамоті князя Болеслава (Юрія II), не згадується своїми представниками-гарантами двічі. А всі волинські удільні князівства уособлюються тільки одним луцьким воєводою Ходором Отеком. Тому Львів не міг бути винятком із правил і бути представлений двома боярами — вигаданим боярином «Дмитром Дедьком» та «Бориском Кракулою, воєводою Львівським». Як бачимо, в такому разі із тексту стирчать очевидні «московські вуха» — винятки із правила. Чого у тій грамоті бути не могло.

Четверте. Може виникнути запитання: Чому князь Болеслав (Юрій II) у своїй грамоті Генеральному Магістрові ордену так нешанобливо йменував свого дядька — князя Дмитра Галицького? На що може бути тільки одна відповідь: вся та грамота — є звичайною імперською фальшивкою пізніших часів.

Ми пам’ятаємо: князь Болеслав (Юрій II) зайняв князівський стіл Волинського князівства тільки 1325 року, маючи 16 літ, після довгих суперечок у роді та під тиском Польщі й Золотої Орди. Згідно із офіційними документами, князь Болеслав народився в католицькій сім’ї польського князя Тройдена. Мати князя — православна княжна Марія — правнучка Данила Галицького, перед заміжжям, за правилами тих часів, прийняла віру чоловіка — католицьку. Тому за версією російських істориків, за наполяганням церкви і православної частини князівського роду Галицьких, Болеслав перед зайняттям князівського престолу прийняв православну віру з іменем Юрій (II) і лише по тому посів Волинське князівство. Та вже 1331 року, одружуючись із донькою Гедиміна католичкою Офкою, князь Юрій ІІ (Болеслав) повернувся в католицьку віру та оточив себе всуціль католиками, чим спровокував протистояння з православними, котрі його й отруїли в 1340 році.

П’яте, на що