Алла Рогашко - Її сукня

Одеса зустріла Нілу проливним дощем. Вийшла з потяга під суцільну водяну стіну й ледь втрапила до вокзалу. Стала біля дверей і крізь скло дивилась на перон, що потопав у зливі.

Добре повертатись у місця, де тебе давно не було, — тоді ностальгія огортає незримою вуаллю і ти заново переживаєш хвилюючі миттєвості минулого… Онде в тому місці вони з бабусею зустрілися минулого приїзду сюди. Вона ще їй розповідала про Славка. «Яке ладне ім’я — Славко! Славний, напевно, хлопець», — усміхнулась тоді бабуся.

Скільки разів поспішала цим пероном… Десь чула, що головні моменти життя часто пов’язані з вокзалом. Щось є у цих словах. Нерідко вокзал є точкою перетину важливих подій. Зустрічаємося на вокзалах з близькими й рідними людьми у передчутті щасливих хвилин; прощаємося, сподіваючись на наступні зустрічі, однак рідко замислюємося над тим, що кожна зустріч може виявитись останньою…

Дощ іще накрапав. Ніла розгорнула парасольку й рушила в місто. Насправді любила дощ. Як і Ліна. Його хлюпотіння заспокоювало. Головне — не вслухатися в нього надто довго, бо ці думки, які навіює його монотонність, ця дощова мантра… Словом, ліпше без цього. Бо не надто радісно стає…

Хвилювалась за Сашка. Чи не робить помилки, зустрічаючись з ним? А раптом вона є втіленням злого фатуму, котрий спіткає всіх, хто до неї причетний?.. Однак згадала, що вони були пов’язані поміж собою ще до того, як зустрілись, тому шляху назад уже немає…

Вирішила спершу піти до моря — обожнювала його. Море захоплювало її, вражало, надихало. Могла годинами блукати пляжем, дивитись, як підкочуються до берега хвилі, лагідно оповиваючи ноги. І слухати. Слухати море, відчувати його потужну силу. Й більше нічого не потрібно в такі миті.

Тепер слухала море надто уважно, мовби хотіла почути щось особливе. Важливе. Бо була іншою. Здавалось, за цих дев’ять місяців пережила більше, ніж за принаймні половину свого свідомого існування. Кілька разів за цей, порівняно короткий, час переосмислювала своє життя, до того ж доволі кардинально. Навіть кілька разів… помирала… зі своїми героями і зрештою сама…

Десь читала, що, перебуваючи за крок від смерті, починаєш чітко бачити і усвідомлювати геть усе, що життя пролітає перед очима за одну мить.

Усе, що усвідомлювала в миті, коли смерть дихала їй у спину, — як відчайдушно хоче жити. І німий шок від безвиході. Коли залежиш не від себе самої, а від обставин — таке все ж трапляється, попри запевнення розумників про незначущу роль обставин, і трапляється в найнесподіваніші моменти, коли зовсім не готовий до цього! — це нестерпно…

Хвилі поволі підкочувались до берега і розповзались шумовинням, лишаючи по собі ледь помітний слід. Дощ давно скінчився, теплі промені вересневого сонця приємно пестили лице. Йшла, занурюючись босими стопами в мокрий пісок. Морська неозорість вабила погляд.

Їй часто снилось море. Але у снах воно було інакшим — нестримні хвилі неодмінно здіймались високо-високо, до самого піднебесся. Вона ж линула понад ними, мовби птаха, розкинувши руки-крила й дивлячись поперед себе кудись удалечінь. І ніколи не лякали ці велетенські хвилі, що завжди майже сягали її невагомого тіла, хоч як би високо не злітала. Точно знала, що не втоне: завше була на їх гребені, переповнена відчуттям легкості й екстазу; морський бриз щораз обвівав лице солоною прохолодою.

Такі сновидіння надихали, додавали снаги. Після них була впевнена, що удача забезпечена — її неодмінно підхопить гребінь життєвого виру. Однак таких сновидінь уже давно не мала…

Бабусин дім стояв неподалік узбережжя. Невеличкий, з маленькою затишною терасою, поручні якої щільно обплели в’юнкі кущі троянд. Йшла асфальтовою доріжкою і всміхалась: ось він — прототип будиночка Ліни. Вона точно його відтворила. Однак лише на початку уявляла бабусин, затим написане відокремилось від оригіналу й переродилось у власне цілісне житло, що спершу було для героїні прихистком, а зрештою — останнім причалом на шляху до небуття…

Теплі обійми, сльози радості, усмішки, незмінний одеський «Наполеон», чай з м’ятою, несуттєві балачки… Ніла з головою занурилась у бабусині клопоти, в її життя; здавалось, ніби приїхала в один із чергових безтурботних вихідних, мовби й не було тих дев’яти химерних місяців…

Підвечір знову занегодилось. Зненацька зірвався вітер, швидко принісши важкі чорні хмарі, що загрозливо нависли над хатиною.

Ніла дрімала на терасі. Дрімала без сновидінь — надто втомилась у дорозі, та й прогулянка узбережжям зморила. Бабуся вийшла з хатини й легенько торкнулась її плеча.

— Нілочко, ходи до хати. Дивись, що тут коїться! Починається буря.

Ніла здригнулась і, позіхнувши, спросоння глянула на бабусю.

— Добре. Але ще трішки тут побуду.

— Не затримуйся. Скоро будемо вечеряти, — всміхнулася старенька.

— Так-так, зараз я прийду, бабусь, не хвилюйся, — провела поглядом стареньку й поволі підвелася з крісла.