Алла Рогашко - Її сукня

Вода швидко наповнювала ванну. Ніла закрутила кран, проте вода лилася і далі. Що це з ним таке?! Крутила, торсала, проте всі зусилля були марними. Вода тим часом виливалась на долівку й швидко розтікалася холодним кахлем. Двері виявились замкненими… з тієї сторони. Ніла шарпала ними щосили, але й тут її спіткала невдача.

Та раптом стало байдуже. Опустила руки і заклякло дивилась, як вода оповиває ноги, поволі підіймаючись усе вище й вище. Ставало тепло і… любо. Так, саме любо. Заплющила очі й лягла на водяну поверхню; та ніжно заколисувала тіло, мовби в колисанці. Так само почувалася в утробі матері — тепло і любо. І точно знала, що в надійному місці, де її не торкнеться ніщо лихе і небезпечне.

Розплющила очі — вода вже була скрізь, як в акваріумі, вщент заповнивши кімнатку, до самої стелі. Ніла лежала десь посередині водяного простору. Як дихає досі?

Раптом хтось увійшов крізь двері, не відчиняючи їх. Вона — хто ж іще? Її тонкий силует плавно рухався кімнатою, волосся розкішними каскадами звивалось у воді.

«що ти коїш?!.» — схилилась над Нілою.

«ти давно не приходила до мене…»

«небезпечно так гратися!»

«хто, як не ти, знається на небезпечних іграх…»

«наслухалась старого пустомелю? даремно!»

«невже?»

«саме так. нічого путнього він тобі не сказав, усе — суцільна маячня!»

«мені так не видалось»

«кажу ж тобі, маячня все!»

«то що було далі з тобою? чому ти не показала мені?»

«тобі цього не треба»

«чому ж?»

«нічого цікавого!»

«чому ти розпоряджаєшся, що мені цікаво, а що ні? чому саме той проміжок часу ти мені показала?»

«він був переломним у моєму житті, і найщасливішим, хоч водночас тяжким… я просто хотіла показати тобі, як може любов дарувати снагу і силу жити, незважаючи на обставини, все інше не має значення в порівнянні з тим, невже ти не збагнула?»

«навіщо ти вбиваєш людей? це через кляту статуетку?»

«дай мені руку!»

«навіщо?»

Раптом повітря не стало. Лиш тепер Ніла відчула, що вода не заколисує лагідно, а підступно проникає у все єство, забираючи життя. То вона… помре? Помре, як Ліна, заснувши у ванній?!! Але ж Ліну накачали пігулками! А вона? О, так… У неї ж сонний параліч, так невчасно! І поворухнутись не може, як би не силкувалась, авжеж… Що ж їй тепер… Боже… Боже!!!

«дай руку, хутчіш!» — вона схопила Нілу за зап’ясток і щосили шарпнула.

Повітря!!! Цей її вдих нагадував рик звіра, котрого нарешті випустили на свободу. Ніла кашляла, випльовуючи воду, й жадібно хапала ротом повітря. Спираючись тремтячими руками об слизькі стінки ванної, ошаліло роззиралася довкола. Вода текла з крана й поволі виливалась на долівку.

Як так сталося, що вона заснула у ванній?! Вона не могла заснути, не могла! Ніколи з нею не було цього. Ніколи…

«Усе рано чи пізно трапляється з нами вперше», — згадала Денисові слова. У цьому таки мав слушну думку!

Отямившись, закрутила кран і витягла пробку. Вода круговертю стікала в каналізаційні нетрі, поволі забираючи з собою шок від того, що трапилося.

Ніколи більше не прийматиме ванну сама. Ніколи! Лише душ, як було дотепер. Чого це раптом здумалось приймати ванну? Однак усе логічно: вона ж мала померти…

Михайло мав рацію, застерігаючи. Вона втратила пильність. Дякувати Богу, порятувала прабабуся: напевно, знала, що це трапиться, і була готовою до цього…