Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

адже повернеться він додому не простим гайдуком, яким відбув, а справжнім вершником!

Від подібних думок Тарасові стало аж гаряче, і він дужче пришпорив коня — потрібно було якнайшвидше донести звістку панові гетьману. Сопоха сподівався зустріти основні сили в дорозі, але виявилося, що одразу після відбуття їхньої розвідки польний гетьман оголосив привал. Військо зупинилося там же, де його застала команда відпочивати. Таким чином табір розтягнувся на добрих три милі, а сам гетьман розташувався десь посередині.

На радість Тараса одразу в авангарді колони він зустрів Валентина Роговського. Побачивши свого колишнього гайдука, ротмістр зупинив його.

— Що сталося? — запитав він.

— Спішу з донесенням до пана гетьмана! — поважно відказав Тарас.

— Отам! — показав ротмістр кудись у глиб колони і поцікавився: — А де решта? Де ворог?

Але Тарас не відповів. Він продовжив свій шлях, лише трохи стишивши рух — люди і коні стояли близько одне до одного, і не те що про біг, навіть про швидкий крок не могло бути й мови.

Врешті йому таки вдалося протиснутися до того місця, де на поваленому стовбурі дерева обабіч дороги відпочивав польний гетьман. Жолкевський бачив, як люди його зятя Даниловича розпитують молодого вершника, у якому гетьман упізнав рятівника свого сина.

— Приведіть його до мене! — розпорядився він, припустивши, що Тарас Сопоха (він згадав, як звати юнака) привіз якісь відомості.

Тарас у супроводі Івана Даниловича підійшов до гетьмана.

— Розказуй! — розпорядився Станіслав Жолкевський. — Ти з розвідки?

— Саме так ваша милість! — поклонився Тарас.

— Що там?

— Ми виїхали з лісу за три версти звідси, — говорив Тарас. — Одразу під лісом ми надибали на табір.

— Хто такі? — нетерпляче запитав Жолкевський.

— Півтори тисячі лісовчиків пана Зборовського від Тушина прямують до короля. Пан Залуцький просив передати, що сьогодні зранку в Цареве Займище увійшло вісім тисяч московських стрільців, а основні сили — за тиждень дороги звідси.

— Гаразд, — сказав Станіслав Жолкевський і підвівся. — Повертайся до своєї сотні.

Він не став навіть чекати, поки Сопоха знову скочить на коня. Обернувшись до зятя, розпорядився покликати всіх командирів. Невдовзі гусарам, що розташувалися поруч гетьмана, довелося потіснитися: крім Струся, прибули Порицький, Данилович, Балабанов, Олизаров, Малинський, Калиновський, козацький полковник Хвалибог (тобто всі, у підпорядкуванні яких було не менше сотні вершників).

Станіслав Жолкевський розповів останні новини.

— Панове, спішу повідомити, що план раптового нападу на Цареве Займище не вдався. Сьогодні туди зайшли вісім тисяч стрільців, — сказав він.

— А решта? — запитав Микола Струсь.

— Інші перебувають за тиждень дороги. Крім того, у чотирьох верстах від Займища нас чекають чотири сотні кавалерії Царика[31].

— Захопити Цареве Займище буде важко, — зголосився Струсь. — Вісім тисяч відбірного війська проти десяти тисяч нашого...

— Розберемося на місці, — мовив князь Порицький. — Може, не так уже й важко буде це зробити!

— Я хочу, щоб пани вельможі розуміли всю складність ситуації. Можливо, доведеться розділитися, тому прошу бути готовими до будь-яких несподіванок. А зараз знімаємося з місця і рушаємо далі! Повертайтеся до своїх жовнірів. А пана полковника прошу залишитися.

Максим Хвалибог, почувши таке, застиг на місці, хоч хотів податись першим. Станіслав Жолкевський почекав, поки інші розійдуться, і лише затим заговорив до запорожця:

— Пане полковнику, пробачте мою настирливість, але ваше обличчя здається мені знайомим, — почав він. — Ми не могли десь зустрічатися?

— Ви не помилилися, вашмость, — відповів полковник Хвалибог. — Ми дійсно зустрічалися, але боюся, що згадка про це не принесе задоволення ні вам, ні тим більше мені.

— Ви натякаєте на мою участь у війні проти Наливайка?

— Саме так, вашмость!

— Де саме ми зустрічалися?

— У бою в урочищі Солониця поблизу Лубен.

Станіслав Жолкевський згадав цей бій. Саме після цього бою, такого невдалого для повстанців, козацька старшина вирішила пожертвувати ватажком, щоби врятувати більшу частину війська і, головне, — врятуватися самим. Жолкевський напружив пам’ять, але не міг пригадати, чи був полковник Хвалибог серед тих, хто передавав Северина Наливайка з його найближчим оточенням польському війську. А запитувати не став: невідомо, як поставиться до цього полковник.

— Ви праві, пане полковнику: не варто згадувати минуле, — згодився польний гетьман. — Що б не трапилося з нами раніше, зараз ми з однієї сторони редуту. Тому я хочу бути впевнений у тому, що можу покластися на пана полковника.

— Відношення товариства до пана гетьмана не завадять нашому обов’язку, — невизначено відповів Максим Хвалибог, але цих слів Жолкевському виявилося достатньо.

— Мені цього досить, — сказав він. — Як пан полковник поставиться до того, що при нагоді я запропоную вам залишитися під стінами Царевого Займища? А сам піду далі, на Москву.

— Ви маєте намір роздробити військо? — здивувався полковник.

— Я ще не володію всією інформацією, — признався польний гетьман. — Коли побачу саме місто, тоді й вирішу. То що ви мені скажете?

— Не варто зараз ворушити минуле, — повторив Максим Хвалибог. — Буде час — потім розберемось. Тільки смію нагадати панові гетьману, що нас — лише дві тисячі.

— Усе вирішимо згодом! — сказав Жолкевський. — Мені потрібно було лише отримати від вас завірення підкорятися моїм наказам. Решта — потім! А зараз час вирушати.

Розтягнуте на три версти польське військо рушило вперед, хоч слово «рушило» не визначило, що відбувалося серед жовнірів. Першими продовжила шлях голова колони, а за нею поволі й інші. Найважче було тим, хто опинився в