Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

можна було сказати про її продовження на захід. Останніми роками московити майже не контактували з Річчю Посполитою, а під час правління Івана Васильовича ці контакти були зведені до мінімуму (тобто їх не було зовсім). Та й дорога до Смоленська стала такою лише недавно, коли цар Борис Годунов вирішив укріпити місто, побоюючись, що його не омине ворожа навала.

Пам’ятаючи, що чисельність його війська досить мала (навіть якщо врахувати козаків, то буде не більше дванадцяти тисяч), гетьман постійно висилав наперед невеликі розвідувальні групи вершників. В одну з таких груп потрапив і лісовчик Тарас Сопоха. Коли зверху надійшла команда формувати подібних розвідників, цим особисто зайнявся Януш Заславський. Ротмістр Роговський, знаючи його особисто, запропонував йому своїх вершників, серед яких опинився і Тарас.

Так на четвертий день походу Тарас Сопоха у складі групи із шістьох вершників під командуванням веселуна Тадеуша Залуцького відправився у розвідку. Той був не надто старший від своїх підлеглих, але встиг побувати в армії другого самозванця, розсваритися з ним і пристати до короля. Куди б не кидала його доля (чи старші командири), чепурун Залуцький завжди був надушений якимись пахощами, що їх возив постійно із собою, і без жодної пилинки на одязі. Правда, подорож місцевими дорогами (а особливо там, де їх не було зовсім) дуже швидко зводила нанівець всі його старання, але чепурун, як тільки дозволяла ситуація, знову приводив себе до ладу. Все це завершували тонкі, хвацько закручені вгору вусики — гордість всього роду Залуцьких. Попри своє досить-таки шляхетне походження, Тадеуш виявився простим молодиком, з яким можна було навіть пожартувати. Принаймні Тарас Сопоха не почувався тут зайвим.

Загін швидко загубився серед густих непрохідних лісів, крізь які вела єдина більш-менш вторована дорога. Залуцький міг не боятися, що пропустить неприятеля. Дорогу вони контролювали, а можливість того, що московити нападуть з лісу, виключалася абсолютно: ліси були непрохідними не тільки для нетутешніх поляків, але й для місцевих жителів. До Москви вела єдина дорога, і її контролював загін Залуцького.

— Ось так би до самої Москви! — замислено сказав Марцін Сокольський, з яким Тарас їхав у парі.

— Розмріявся! — відказав Залуцький, навіть не повернувши голови. — Це зараз ми їдемо майже безлюдними місцями. Ближче до Москви і людей рясніше, і міста більш укріплені. А до Царевого Займища можна просто відпочити.

— А що це таке? — поцікавився Тарас.

— Фортеця, мій юний друже! — відповів Тадеуш. — Правда, не така, як у Смоленську, лише дерев’яна, але, гадаю, доведеться добре потрудитися, щоб узяти її. Хоч там і мало війська. Якихось три-чотири сотні, не більше.

Їхати лісовою дорогою, до якої обабіч підступали високі столітні дерева, було важко і навіть страшно. Дозорці час від часу вглядалися між деревами, чи не підступає до них вороже військо, але віковий ліс не видавав жодного підозрілого звуку.

Невдовзі Тадеуш Залуцький наказав прискорити крок. На запитання «навіщо?» він відповів, що ліс зараз повинен закінчитися, і що вони побачать, — невідомо.

Дивно, але виїхавши з лісу (а він закінчився одразу, без обов’язкового у таких випадках рідколісся), загін побачив табір. Уже з першого погляду Залуцький зрозумів, що це поляки.

— Свої! — заспокоїв він загін і впевнено спрямував коня вперед.

Невідомим військом виявився авангард, що направлявся від Тушина, де знемагав від бездіяльності самозванець. Польська шляхта, яка складала якщо не більшу, то досить значну частину його війська, невдоволена тим, що «двічі дивом врятований» цар Дмитро Іванович не платить їм обіцяного, спочатку спустошила навколишні села, хоч і спустошувати було практично нічого), а потім, укотре наситившись черговими обіцянками, просто знялася з місця і покинула самозванця, чому неймовірно зраділи в Москві. Саме після цього цар і відіслав до Смоленська свого брата.

Отак, постійно втікаючи від сорокатисячного війська Дмитра Шуйського, поляки і дісталися до Царевого Займища.

Побачивши невідомий загін, але впізнавши у ньому своїх, військо одразу заспокоїлося, навіть звеселилося. У безладному розташуванні різношерстої маси утворився живий коридор, яким і пустилися прибулі. Невдовзі їх зупинив високий чоловік, у якому Тадеуш Залуцький впізнав свого колишнього командира Григорія Камінецького.

— Тадеку? — здивувався той. — Звідки ти тут узявся? Я чув, що ти подався до його величності?

— Ґратулюю, пане сотнику! — привітався Залуцький і спішився з коня.

Вони обійнялися.

— То що ти тут робиш? — не вгавав Камінецький і вже тихіше продовжив: — Невже і його величність не платить своєму війську?

— Розпитаєте самі, пане сотнику! А зараз я направляюсь на розвідку дороги. Пан польний гетьман з десятьма тисячами війська йде на зустріч з Дмитром Шуйським.

Григорій Камінецький похитав головою:

— Можеш попередити пана гетьмана, що він запізнився. Не далі як сьогодні зранку у Цареве Займище увійшли вісім тисяч авангарду московитів.

— Кепсько... — зазначив Залуцький.

— А за ним, назвемо так, спішать основні сили.

— Чому «назвемо так»? — здивувався Залуцький.

— Та тому, що не спішать! З такими темпами вони прибудуть у Займище не раніше, ніж через тиждень. Не любить брат царя спішити. Ой як не любить...

Тадеуш Залуцький підкликав до себе Тараса Сопоху.

— Відправишся назад і перекажеш панові гетьману, що ми зустріли своїх. Пан староста мендзижецький Олександр Зборовський[30] і...

— Півтори тисячі кінноти, — повідомив Камінецький.

— Слухаюсь! — відповів Тарас.

— А ми почекаємо вас тут.

— Гаразд! — кивнув Тарас і, розвернувши коня, поскакав до лісу, який вони зовсім недавно покинули.

Душа співала. Тарас радів, що саме йому Залуцький довірив цю місію. Те, що йому вдалося так швидко стати спочатку кавалеристом, а потім і лісовчиком, давало сподівання і на подальше успішне просування. Дивись, і гусаром стане! А там і Марушка подивиться на нього інакше,