Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Тепер ми Три-Ко? — спитав Ерик, коли від печеної картоплі лишилося тільки обвуглене лушпиння і приємний запах у повітрі.

— Він має на увазі Бри-Ко-Ні-Дес, — пояснив Бікі здивованому Йонатанові.

— Ні,— сказав капітан. — Наша відважна Сімнадцята окрема вже не існує, і нема чого…

— Вбиратись у чуже пір’я, — докінчив Повзик. — То хто ж ми тоді? Дивізія?

— Хіба що найменша в світі.

— Команда?

— Хтось може подумати, що футбольна, — Коот відкинув і цю пропозицію. — Тоді вже швидше ескадрон.

— Невже я схожий на коня? — спитав Ерик.

— Не схожий. Що правда, то правда. Та й Овальний теж слабо гарцює.

— Тоді, може, ескадра, — озвався Хелонідес. — Адже до складу ескадри можуть входити сили і морські, і повітряно-десантні.

— Пі-пі! — у захваті свиснув Повзик. — У Бікі голова варить!

— І скорочено звучатиме, як бойовий заклик.

— Який? Е-е-е!.. Це добре для баранів, — розкритикував пропозицію Крилатий.

— Чому ж? — заперечив Бікі. — Під Олівою перемогла ескадра адмірала Дікмана,[5] під Абукіром і Трафальгаром — адмірала Нельсона,[6] над полями Росії воювала повітряна ескадра майора Покришкіна, над пустелями Африки — Скальського, а ми будемо ескадрою капітана Йонатана, і наш бойовий заклик…

Тут Бікі зупинився, бо засумнівався, чи часом не переборщив.

— Начитаний страшенно, — муркнув Коот.

Повзик кілька разів труснув головою, аби краще думалось, щось собі намислив, але завагався.

— ЕЙ?

— ЕЙ, — сказав Хелонідес.

Обидва новоспечені капрали виструнчились і одностайно вигукнули:

— ЕЙ!

— Затверджую, — мовив Йонатан і погладив вуса.

— Тоді вперед! — скочив Повзик. — Кому ліс дорогий, від пилки його закрий… — проспівав він і помарширував з ями. Розправляючи крила перед вильотом, спитав: — Що таке? Чому ніхто не йде за мною?

— Тому що не було мого наказу, — відповів Коот.

— А мій? Хіба капрал не може наказувати?

— Може. І навіть повинен, але тільки тоді, коли відсутній старший за званням.

— То наказуй, капітане. ЕЙ!

— ЕЙ не буде, поки не подумаю.

— Над чим?

— Над планом операції. Дізнатись, які сили у ворога, які його наміри — ось із чого треба починати…

— Вони свої наміри показали — ріжуть під корінь.

Ерик казав правду: металічне виття, схоже на звук тупої бормашини, яка свердлить зуба, наближалося повільно, але невблаганно. Часом чувся вже навіть зловісний тріск і звук падіння дерева.

— У панцерника нашої ескадри слабка маневреність на суші, і якщо доведеться швидко відступати…

— Доповідаю — ріжуть зараз недалеко від озера.

— Я в тих місцях бував, але дуже давно, — зітхнув командир. — Ех, нам би зараз яку-небудь карту.

— Я намалюю.

— Ти добре знаєш місцевість?

— Мені досить заплющити очі — і я побачу її як з вершини дуба, — засмучено сказав Повзик.

— Вибач, Ерику, — Йонатан кількома рухами хвоста підмів і розгладив пісок. — Малюй.

Повзик обережно переступив лапами і схилився над імпровізованою картою.

— Ще зовсім недавно неподалік від нашого дуба брали початок два струмочки, але зараз вони течуть нижче, аж за корчовищем, — пояснював він, лишаючи на піску тоненькі лінії.— Одним із них ми мандрували вгору.

— Там ще круті пороги були, — пригадав Бікі.

— …а другим струмочком, Цюркавою, можна спуститися до озера Малий Хлюп, яке на північному сході підходить під «Перепалку», а на заході впирається в цементний завод.

— Від «Перепалки» далеко? — спитав Коот.

— Від сторожки, в якій з кліткою, акваріумом і ланцюгом влаштував засідку інспектор Новак, далеко, — сказав Ерик, — а до лісорубів зовсім близенько. І ще отут і отут очерети біля берега, а тут ростуть кущі вільшини. А нехай мене кури заклюють! — з серцем лайнувся він, бачачи, що ненароком затоптав карту. —