Джессі Келлерман - Чтиво

головний біль і спазми в шлунку. Із обережності вони вирішили провести ніч окремо. Пфефферкорн уже досить освоївся, щоб знайти собі постільну білизну, тож відніс Карлотті чай з аспірином, підіткнув ковдру і спустився вниз.

Він неспокійно міряв кроками бібліотеку, зазирав то в один том, то в інший, повертав їх на місце. Сидіти не хотілося. Хотілося діяти. Особливо хотілося зайнятися сексом. Він приховав своє розчарування від Карлотти, але тіло чогось очікувало. Вилаяв сам себе, пригадавши слова Оскара Вайльда про розкіш, яку варто лише раз спробувати, і вона перетворюється на необхідність. Цікаво, чи не вийде з цього підходящого сюжету для роману.

Щоб спалити зайву енергію, він спустився до басейну. Для нього вже стало звичним пропливати кілька доріжок щодня. Він не Вілл, це точно, але в його віці помірні вправи приносять величезну користь. Тепер він був у значно кращій формі і міг плавати тридцять хвилин, не зупиняючись, щоб продихатися. Зазвичай він приходив до басейну вдень, коли Карлотта танцювала танго. Вона спробувала умовити його приєднатися, але танцювати йому подобалося не більше, ніж Біллу, та й Хесус Марія де Ланчбокс йому не подобався, оті його шовкові сорочки та намащені груди.

Він трохи ліниво поплавав. Вийшов, витерся свіжим рушником із піраміди, яку покоївка положила на стійку смузі-бару, загорнувся в халат. Дизайнерський, подарунок Карлотти, щоб не доводилося носити завеликий Біллів.

Угорі він оглянув картини, скульптури, меблі. Зробив собі сандвіч, відкусив двічі і відклав. Його охопило якесь незрозуміле збудження. Він вийшов на терасу, перейшов лужок і пішов стежкою до кабінету.

Глава тридцять сьома

ісля крадіжки в сарай він не заглядав. Схоже, сюди так більше ніхто і не заходив. Це місце перетворилося на покинуту гробницю, усе лишилося там, де і було, тільки вкрилося пухким сірим покривалом. Він чхнув і витер очі. Ось крісло, стілець, стіл. Книжкова шафа, книжки, його книжка. Світлини. Горнятко з олівцями. Те, що мало бути рукописом, але насправді було стосом чистого паперу з титульною сторінкою.

В уяві він бачив, як знаходить схованку з неопублікованими Білловими романами. Йому б вистачило і незакінченого тексту. Навіть план згодився би. Але, звісно, нічого такого не існувало, а якби він щось і знайшов, навряд чи зрозумів би. Ідей йому ніколи не бракувало, бракувало систематичної роботи.

Він узяв примірник свого першого роману, того, що Білл так ніжно опрацював. Перечитав свою фальшиву присвяту. Тепер, коли він уже не був бідним, сама думка, що таку міцну дружбу, як їхня, можна звести до змагання, здавалася дитячою.

Хтось постукав у двері.

У тому, що він у кабінеті, не було нічого поганого, але пам’ять про його гріх затьмарила розум, він відчув спазм злочинної паніки. Покоївка і дворецький узяли вихідний. Лишалася Карлотта. Чому вона не в ліжку? Він почекав, доки вона піде. Постукали ще раз. Він відчинив двері. Повз нього проскочив песик і плюхнувся під стіл.

Не випускаючи з рук примірник свого роману, Пфефферкорн сів на стілець і почухав ногою спинку Боткіна. Прислухався до вітру в порожній частині сараю. Зробив глибокий вдих, шукаючи запах кіз. Заплющив очі. Розплющив очі, і над столом уже висіли зовсім інші фото. На них більше не було Білла в капітанському вбранні з самовдоволеною посмішкою. На них був Пфефферкорн. У нього були Біллові борода і вуса. Портрет Карлотти теж змінився. Тепер на фото була колишня дружина Пфефферкорна. Пфефферкорн з жахом витріщився на неї. Спробував підвестися, але його немов пришпилили до стільця. Відкрив рота, щоб закричати, і прокинувся. На дворі світало. Песик пішов. Двері до кабінету були відчинені. Роман випав з руки і лежав на підлозі. Пфефферкорн його підняв, засунув у кишеню халата і поквапився до будинку, доки не прокинулася Карлотта і не побачила, що він зник.

Глава тридцять восьма

а чотири дні він поїхав, прихопивши з собою анотований примірник «Тіні Колоса». Про те, що взяв її, Карлотті не сказав, а якби змушений був давати пояснення, не зміг би нічого придумати. Може, щось на кшталт того, що сарай штовхає його до крадіжок.

Літак приземлився вчасно, і він іще встигав повечеряти. Спрямував таксі до суші-бару неподалік від свого дому. Замовив, не глянувши на меню, поклав роман на стіл і почав читати. Невдала робота двадцятип’ятирічної давності — не дуже добре джерело натхнення, але хтозна? Очевидно, Білл розумів її цінність.

Більша частина книги нікуди не годилася. Тепер Пфефферкорн міг це спокійно сприйняти. Він пригадав свого першого редактора, турботливу жінку, яка вже померла. Вона намагалася умовити його додати гумору. Він опирався і врешті-решт переміг. Пригадав, як вона в найгарячіші миті казала, що він найвпертіша людина, яку вона тільки зустрічала. Називала його віслюком. Він посміхнувся. «Я змінився, Меделін,— подумав він.— Подорослішав».

Утім, незважаючи на юнацькі крайнощі, Пфефферкорн вирішив, що роман достойний. Були в ньому напрочуд красиві місця. Він тоді вирішив приховати автобіографічні факти, зробивши головного героя художником, а не письменником. Остання третина описувала повернення героя додому після першої успішної виставки. Його батько, старий тиран, впав у кому, і саме син прийняв рішення відключити його від системи підтримки життєдіяльності. Читач мав вирішувати сам, чи то був акт милосердя чи помста. Останній абзац натякав, що