Гарольд Роббінс - Пірат

— Чому ти так поспішаєш? — запитала вона.— Часу в нас удосталь.

Він нахилився і припав жадібним ротом до соска. Його зуби впилися в її шкіру. Вона відштовхнула його.

— Зачекай,— кинула вона сердито.— Скінчиться прогулянка — тоді.

Він вирячився на неї, аж побагровіла пика.

Вона мило усміхнулася до нього.

— Я не надурю вас, не хвилюйтеся,— вона зняла свій жакет і віддала йому.— Візьми це як заставу.

Він стояв з жакетом в руках, придуркувато дивлячись на неї.

— Що за гру ти затіяла?

Не встигла вона відповісти, як задзижчав радіотелефон. Вищий матрос підняв слухавку. Звідти почувся сердитий голос. Не проронивши ні слова, матрос кинув її на важіль і оглянувся на них, повертаючи човна широкою дугою.

— Ми мусимо повернутися до пристані,— сказав він.— Капітан нам крашанки повідриває. Там на березі чекають люди, щоб дістатися до яхти.

— Отуди к бісу,— чортихнувся нижчий. Він тицьнув їй жакет.— Одягнися.

— Я ж казав тобі, що нам не слід цього робити,— сказав вищий.

— Merde![17] — лайнувся нижчий.

Лейла мовчки застебнула жакет. Вона поглянула на пристань, де стояло декілька чоловік, одягнених у вишукане вечірнє вбрання. Матрос вимкнув двигун, і катер став повільно прибиватися до причалу.

Низенький матрос, тримаючи в руках швартов, вправно скочив на причал і зачепив його за кнехти. Високий матрос залишився в катері.

На причалі стояли два чоловіки та дві жінки, які з цікавістю розглядали її, коли вона виходила з катера. Вона вийшла на верхню приступку причалу і обернулася. Нижчий матрос з підкресленою увагою допомагав дамам зійти на «Ріву». Раптом він підняв голову і зиркнув на неї.

— C'est la vie[18]? — кинула вона згори, всміхаючись йому.

Люди вже були в катері, який почав повільно відходити. Нижчий матрос стрибнув у катер, повернувся до неї, засміявся і підняв угору руки в типово галльському жесті безпорадності.

Лейла стала спускатися з молу на пляж, коли він неочікувано з'явився з тіні купальної кабінки.

— Що за вибрики? — гримнув він.— В тебе що, клепка випала? Ти ж могла все зіпсувати.

Його поява застукала її зненацька.

— Я не бачила, як ти зійшов з катера.

— Коли я не знайшов тебе у покоях, то мало не збожеволів. Ти ж знаєш, що тобі не вільно було виходити з покоїв.

— Мені стало нудно,— сказала вона.

— То тобі стало нудно,— саркастично повторив він,— і тобі припекло вийти і покататися на катері?

Вона дивилася на нього здивовано.

— А чому я не можу цього зробити? — спитала вона.— Хто має на це більше прав? Врешті-решт, катер належить моєму батькові.

Була вже п'ята година ранку, коли останній гість сів в один із самих швидкісних катерів, щоб дістатися берега. Джордана саме прощалася з княгинею Марою та Жаком, коли Юсеф підійшов до Бейдра, який стояв на палубі осторонь.

— Залишити дівчаток? — спитав він, показуючи на двох актрис, що стояли з Вінсентом.

Бейдр похитав головою.

— Чи бажаєте ви, щоб я залишився на яхті?

— Ні. Я знайду тебе вранці в готелі.

— Гаразд,— усміхнувся Юсеф.— На добраніч.

— На добраніч.

Коли Джордана відійшла від трапу, Бейдра вже не було. Вона спроквола рушила до салону. До неї підійшов стюард.

— Чи мадам чогось бажає?

— Нічого, дякую,— сказала вона.— Між іншим, ти не бачив містера Аль Фея?

— Гадаю, він пішов до своєї каюти, мадам,— сказав стюард і вийшов із салону.

Вона пішла коридором до своєї каюти. Біля її ліжка самотньо горів нічний світильник: її нічний халат та спальна сорочка були акуратно розкладені на ліжку. Вона повільно роздяглася. Раптом вона відчула себе втомленою і виснаженою. Щока, по якій він ляснув, знову почала боліти.

Вона зайшла до ванної, відкрила аптечку і дістала звідти пляшечку «Перкодана», вкинула до рота дві жовті таблетки і запила водою. Подивилася на себе в дзеркало, подумала змити макіяж, але то було для неї завеликим зусиллям.

Вона повернулася до спальні і накинула на себе нічний халат. Зморено лягла в ліжко і, вимкнувши світло, пірнула в подушки.

В щілину під дверима його спальні пробивалося світло. Біль почав вщухати, і вона склепила повіки. Вона майже заснула, коли двері його спальні раптово розчинилися. Її очі враз розплющилися.

Він стояв у дверях усе ще зовсім одягнений. Цілу хвилину стояв мовчки.

— Я хочу, щоб о дев'ятій ранку діти були на яхті,— сказав він нарешті.

— Добре, Бейдре,— сказала вона.— Я потурбуюсь про це. Це буде чудово. Давно ми вже не були разом з дітьми.

Його голос звучав холодно і байдуже.

— Я сказав, щоб тут були мої сини, а не ти.

Вона мовчала.

— Я привезу їх назад у неділю.

— Ти не встигнеш на Капрі й назад.

— Ми не їдемо на Капрі. В понеділок рано-вранці я мушу бути в Женеві. Ми просто з'їздимо до Сан-Тропеза та до островів Поркерой.