Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

її зараз немає з нами. І, якщо, вона раптом повернеться? Що мені тоді накажете робити? — запитав я.

— Ну, ось коли повернеться, тоді і будеш вирішувати цю головоломку, хоча, я думаю, що відповідь на питання «Як бути?» І «Що робити?» ти знайдеш дуже швидко. Все, бувай, Антоне, моє таксі… — сказала вона і на прощання поцілувала мене в щоку. Так, по-товариськи. І я зрозумів, що це було дійсно по-товариськи.

А ввечері наступного дня ми знову з Риткою були на сцені, і знову зривали овації. Рівних нам не було і на фіналі. Ми дочекалися нагородження, отримали свої дипломи і подарунки і вирішили відзначити цю подію. Після концерту до нас підбігла Марина Вікторівна і розцілувала нас обох:

— Ви, дійсно, найкращі. Я за всю свою кар'єру не пам'ятаю такого випадку, щоб так грали. Особливо дуети. Та ви просто створені одне для одного. Вітаю! Я запрошую вас відзначити цю подію у мене вдома. Ви ж не проти?

— Звичайно, не проти, Марино Вікторівно! — вигукнула Ритка і знову полізла обійматися з Мариною. Я був не просто здивований, я був шокований такою Риткіною поведінкою. — Антон, ми ж, правда, підемо до Марини Вікторівни?

— Звичайно, Ритуль, обов'язково підемо. Тож, Марино Вікторівно, — звернувся я до Марини, — Чекайте нас в гості. А Ви не забули про обіцяний сюрприз?

— Звичайно, не забула, приходьте, буду чекати. До вечора. — сказала вона і миттю втекла кудись. А ми пішли пішки через наш парк. Тортик з кулінарії, шампанське з Риткіного домашнього бару батька, оберемок квітів, куплений у бабок на ринку, — з таким подарунковим набором ми прийшли в гості до Марини. Марина була в коктейльній червоній сукні, з величезною брошкою у вигляді віолончелі. Якби я зустрів її на вулиці в такому вбранні, то я б її і не впізнав, настільки вона тоді відрізнялася від звичної нам сірої мишки з музичної школи. Вона провела нас у вітальню, де стояло старе піаніно фірми Petrof. Воно було дуже старовинним і дуже дорогим. На відкинутій кришці стояли такі ж старі вицвілі до жовтого кольору ноти. Клавіші на цьому фортепіано були теж жовтими. Цікаво, скільки ж пальців бачили ці клавіші? — подумав я. І взагалі, скільки років цьому інструменту?

— Подобається? — почув я незнайомий чоловічий голос.

— Не знаю. — відповів я. — Я не дуже розбираюся в фортепіано, бачу тільки, що воно дуже старе і, напевно, дуже дороге. Але, в інструменті головне — це як він звучить. Хіба не так?

— Так. — відповів чоловік. Цей інструмент звучить просто унікально, це я вам як фахівець кажу. Його налаштовував найкращий майстер. Хочете зіграти? — запитав він.

— Ну, я не дуже вмію грати на фортепіано. — відповів я і глянув на Ритку. — А, ось вона може і спробувати. Не хочеш зіграти, Рит? — звернувся я вже до Рити.

— Хочу, звичайно, але це ж фортепіано Марини Вікторівни, тому без її дозволу я не сяду за інструмент. — відповіла Рита.

До кімнати увійшла Марина з величезною вазою, в яку ледве помістилися квіти, які ми принесли. Кімната була невеликою, звичайною кімнатою звичайної радянської багатоповерхівки. Марина подивилася по сторонах, шукаючи більш підходяще місце для букета, і, не знайшовши нічого вартого, поставила вазу на журнальний столик.

— Ну, про що ви тут говорили? — звертаючись одночасно до всіх, запитала Марина. — Ви вже познайомилися? Ні? Ну, тоді, увага! Я ж вам, діти мої, обіцяла сюрприз? Так ось, знайомтеся, це — мій чоловік Андрій. Андрій Павлович. Ну, як вам сюрприз? — і, не чекаючи від нас відповіді, продовжила. — А це Маргарита і Антон. Ну, ти їх заочно знаєш. — сказала вона своєму чоловікові.

Ми були трохи вражені і здивовані, але в той самий час ми раділи за нашу Марину, та й вона виглядала дуже щасливою.

— Дуже приємно, Андріє Павловичу. — я потиснув йому руку. — Марино Вікторівно, у Вас начебто не було чоловіка. — сказав я. — Коли ж Ви встигли?

— Так сьогодні і встигла. Ми сьогодні з Андрієм розписалися. Адже, знайомі ми з ним були дуже давно. Він був моїм викладачем в консерваторії, і ось ми з ним разом з того самого часу, просто сьогодні вирішили оформити наші відносини. Друзі мої, я хочу вам сказати, що так уже склалося в моєму житті, що ви мої найближчі друзі, і я хочу, щоб ви були зі мною в цей вечір, саме тому я запросила вас сьогодні до себе. Зараз ми будемо пити шампанське спочатку за ваш успіх, а потім вже за нас, ви не проти?

— Звичайно ж, не проти. — хором сказали ми і розсміялися.

— Так, але мені б хотілося ще раз послухати цих молодих людей, нехай вони зіграють, так би мовити ексклюзивно для нас. Тільки одну секундочку. — Андрій Павлович встав і вийшов з кімнати, і через хвилину повернувся зі скрипкою в руках. — На, Антоне, зіграй на цій скрипці, ти ж без інструменту прийшов, а ти, Марго, сідай за фортепіано. Давайте, молодь, зробіть молодятам подарунок.

Ритка сіла за фортепіано, а я підлаштував скрипку. Я дивився на Ритку, яка гортала старі ноти, дивився на Марину, яка, як дівчисько сіла Андрію Павловичу на коліна, і зараз вперше перед виступом, хоч це і виступом назвати було складно, я абсолютно не хвилювався. Ритка раптом закрила ноти, повернула до мене голову, і в її погляді я прочитав все, що вона хотіла мені сказати. І ми почали грати, без нот, без підготовки, просто грати. Ми грали, як і належить, марш Мендельсона. Але грали не так, як всі звикли його чути… Ритка грала так, як ніколи. Я ніколи не чув раніше вальс Мендельсона в джазовій обробці, але Ритка це зробила, і мені нічого не залишалося, як грати разом з нею. Це був чудовий експромт і незрівнянний імпровіз. Коли ми закінчили грати, Марина підбігла спочатку до Ритки, потім до мене і розцілувала нас, а Андрій Павлович аплодував нам, як на концерті.

— Це було неперевершено. — зовсім серйозно сказав він. — У мене є для вас дві новини…

Він не договорив, бо раптово у двері хтось подзвонив.