Джон Гришем - Адвокат негідників

недужий на серцеве захворювання, зімітував серцевий напад. Охоронці спершу думали його проігнорувати, але потім таки повелися. Його співкамерник поранив обох охоронців заточкою, відібрав у них електрошокери, уразив їх струмом, а тоді ще й побив до непритомності. В’язні швидко повдягали форму охоронців і змогли відімкнути двері у приблизно ста камерах. Із практично бездоганною координацією в’язні потрапили до інших крил блоку і невдовзі кілька сотень особливо небезпечних злочинців опинилися на свободі. Вони узялися палити матраци, білизну — все, що тільки могло горіти. Вісьмох охоронців побили, двоє можуть померти. Троє охоронців з пістолетами заховалися в кабінеті і покликали на допомогу. Зовсім скоро в’язні знайшли зброю, по всій тюрмі залунали постріли. У сутичках чотирьох стукачів було задушено подовжувачами від електроприладів.

Ці подробиці ми дізналися пізніше. Тобто в той самий час, як ми з Лінком буденно граємо карти, в’язницю «Біґ Вілер» навколо нас охоплює вогонь. У «CNN» дізнаються про бунт менш ніж за п’ять хвилин; ми, почувши новину, відкладаємо карти і дивимось телевізор. Через кілька хвилин я не витримую:

— То що, Лінку, ти і з тюремним бунтом пов’язаний?

— Так, тепер уже точно, — дивує він відповіддю.

— Справді? Розкажеш, як він почався?

— Завжди треба починати з персоналу, — виголошує він, як зразковий виконавчий директор. — Потрібно поставити потрібних людей у потрібному місці в потрібний час. Берете трьох хлопців з Блоку шість, які не мають права на умовно-дострокове звільнення, тобто втрачати їм нічого. Встановлюєте зовнішні контакти з людьми, які обіцяють повне забезпечення, на зразок фургона з водієм, які чекатимуть у лісочку, якщо хлопцям удасться вибратись. І багато грошей. Даєте їм вдосталь часу все спланувати, і рівно о 21:00 сьогодні, коли думки начальника і його бовдурів зайняті лише одним — моєю ін’єкцією — починаєте атаку. Блок чотири злетить у повітря будь-якої миті.

— Я нікому не скажу. А бомби? Хто закладав бомби?

— Імен назвати не можу. Ти ж знаєш, що таке в’язниці і які нездари ними керують. Тут усе створено для того, щоб контролювати нас всередині, а про те, щоб контролювати небезпечні предмети ззовні, не дуже і дбають. Вибухівку заклали два дні тому, добре замаскували, прилаштували таймери — і все, нічого складного. Ніхто там не чергував, це було так просто.

Із полегшенням слухаю його розповідь. Здавалося б, його нерви мають бриніти від напруження, але він має спокійний вигляд, як завжди.

— Чим закінчиться ця розвага, Лінку? Ці хлопці нападуть на камеру смертників і звільнять тебе?

— Не вийде. Тут надто багато зброї. Просто трохи порозважаються — і все. Я змирився.

Поки він це говорить, на екрані показують пожежу у в’язниці з іншого ракурсу, ще одна камера знімає з гелікоптера неподалік. Ми надто глибоко в будівлі, щоб що-небудь чути, але виглядає все як суцільний хаос. Палають будівлі, невпинно крутяться безліч червоно-синіх блимавок, час від часу чутно постріли. Лінк лише посміхається. Просто гра, просто розвага.

— Це безглузда помилка самого начальника, — каже він. — Чому весь пафос і церемонії — лише для страти? Він задіює всіх охоронців, видає їм автоматичну зброю і бронежилети на випадок, якщо хтось — я, людина, якій ось-ось зроблять ін’єкцію — може якимось чином організувати напад. Усюди горлорізи. Тоді він вмикає якнайбільше світла і замикає в’язницю. От навіщо? А без причин. Дідько, та двоє охоронців без зброї так само легко провели б мене коридором у призначений час і прив’язали б до стола. Це ж не проблема. Немає потреби влаштовувати такий спектакль. Але ж ні, начальнику подобаються ці ритуали. Це визначальний момент втілення законів у життя, і, чорт забирай, вони намагаються витиснути з цього моменту все, що можуть. Останній йолоп — окрім хіба що начальника в’язниці — усвідомлює, що йдеться про в’язня, людину, яка з ненавистю ставиться до кожного вбраного в однострій. На нього вже чекають неприємності, а ви ще більше на нього тиснете, ще більше його дратуєте. Спробуйте уявити, як воно мені.

Він сьорбає вишневу колу і хрумтить картоплею фрі. Йому лишилося сорок хвилин.

Знову відчиняються двері, заходить помічник начальника в’язниці Фореман, цього разу в супроводі трьох озброєних до зубів солдатів.

— Як у вас тут справи? — питає Фореман.

— Розкішно, — кидаю я.

Лінк мовчить.

Я додаю:

— Здається, у вас там чимало клопотів.

— Трохи є. Ми просто хотіли навідати ув’язненого і переконатися, що все гаразд.

Лінк впирається в нього поглядом і каже:

— Це моя остання година. Хіба я не можу отримати трохи тиші і спокою? Будь ласка, ви і ваші ґевали, забирайтеся звідси геть, добре?

— Ми можемо забезпечити вам необхідні умови, — погоджується Фореман.

— І його з собою заберіть, — показує на мене Лінк. — Я хочу побути сам.

— Мені шкода, Лінку, — каже Фореман, — але панові Руду зараз нікуди піти. Дороги вже заблоковані. Ми повністю відрізані від світу. Назовні небезпечно.

— А я чомусь тут не почуваюся в безпеці, — глузує Лінк. — Гадки не маю чому.