Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Люди, як тільки спала перша прибутна вода з верхів’їв Росі, налинули до річки, виловлювали черепашки, варили їх і їли равликів. Промишляли за ними й Петрівні. У кожного тепер під хатою біліли гори виварених уже черепашок.

Якось Гриць упіймав на березі їжака й запік там же, розвівши багаття, з бур’яну. Як став він його їсти, придибуляла самітня баба Гашка, важко спираючись на костур, стала просити:

—Дай, дитино, й мені хоч волоконце мнясця.

Гриць не дав, накрив рукою їжака. Баба посунула прямо на хлопця, страшно витріщивши сірі очі. Вона йшла, мов сліпа. Гриць схопив їжака й відскочив. Баба погналася.

—Дай, дитино, бо помру… — благала.

Хлопець з криком побіг берегом. Баба дибуляла за ним, глибоко вганяючи костур у пісок і сама наче вгрузаючи в берег. Вона все канючила, мов мала:

—Дай! Дай… їстоньки хо-очу… Помираю…

Через два дні вона справді померла.

І мати зважилась:

—Треба їхати.

І стала збиратись.

—Піди, дочко, спершу розслухайся по людях про ту Западну, та й рушайте.

І мати йшла, напитувала дороги в людей, які вже їздили вимінювати хліб, радилася, що брати на обмін, скільки за що просити. Вечорами, при світлі каганця мати з бабою піднімали віко скрині, вибирали звідти всяку одежу: червоний і чорний корсети, атласний бурнос, спідниці, вовняну хустку, вишиті сорочки з бабиного білого полотна тонкої нитки. У вічі било зеленими, блакитними, вогняними, малиновими барвами, пахло нафталіном. Одного вечора нарешті все було відібране, складене пругким стіжком і зв’язане в тугий вузол. Баба спекла на дорогу коржа. Хлопцям об’явлено, що завтра вирушають у Западну, то щоб облягались раніше спати.

13

Удосвіта, ще не встаючи з постелі, мати розказувала бабі сон:

—Приснилось, мамо, таке, вроді в нас у дворі під вікнами мак зацвів. Так рожево, очей не відірвеш. Стала я серед двору та й милуюсь, коли це воно враз похмарило, налетів вітер і з двох маківок зірвав пелюсточки. Ну, зовсім зніс, наче свічі задув. Мені так жалко стало того цвіту, що я аж заплакала та й прокинулась.

—Негарний сон на дорогу, — сказала баба. — Дивися за хлопцями. Таке, як на втрату.

—Ой, що ви, мамо?.. Я нікуди не поїду, — сполошилась мати.

—Довше спіть, воно ще й не таке присниться, — озвався дід з лежанки.

—А я тобі кажу, що показує на…

—Здрастуйте! Приїхали!.. — роздратувався дід. — Ну, що там воно в тебе показує? Може ж удасться десь найняти хлопців, от тобі й утрата. Давайте збиратись. Уже як рішились, то треба робити це діло прямо з копита. А лежатимеш на печі, не їстимеш калачі.

Збиралися хапковито, наввипередки із світанням, наче боялися передумати. Посьорбали гарячої юшки, попрощалися з образами, з бабою, Грицем, Марією і Меланею та й вирушили. Стояв похмурий ранок, було сиро, і хлопці спросоння хапали дрижаки в своїх благеньких піджачках, переступали босими ногами на холоднім піску. Саме прийшла з Дніпра друга прибутна вода, розлилася дунаями на всю оболонь. Сіли в човен, Василько взявся за весла. Баба Явдоха стояла на березі, хрестила їх, проказувала голосно:

—Крий вас Мати Божа від усякого нещастя! Як таки в отаку дорогу —і босі…

А що ж ти зробиш, як розпалися й Василькові шкарбани в його походах з торбою попідвіконню. Зітліли зовсім, за дратвою лізуть.

—Не до зими йде, до літа. З кожним днем теплітиме, — сказав дід. — Нагріються.

—Боже, тату, і вода нас не пускає. Куди ми їдемо?..

—Не бійся, дочко. Там ваше спасіння. У Западні, серед добрих людей. А тут, серед катюг, згинете.

Посеред оболоні напав їх дрібний дощик.

—Дощ на початку дороги — добра прикмета, — підбадьорював дід.

Василько все гріб і гріб подалі від дому, від їхньої Голосіївки. Потім його замінив на веслах Іван. Вони жаліли охлялого діда, не давали йому гребти.

У сірому мороці даленіла, танула їхня хата із садочком, з бабою Явдохою, сестрами та братом на білому березі, при самій воді. Вони все махали прощально руками, наче поривалися злетіти слідом за подорожніми.

—Ти ж, Васильку, не забувай, як зайдеш до господи, скинути чемненько картуза, перехреститись на образи й привітатися: «Слава Ісусу!» Якщо ж хтось перший привітається, відповідай: «Навіки слава!» У них не прийнято казати: «Драс- туйте». Отож, прислухайся та по-їхньому вчись, бо воно, хлопче, казав той, між яких людей попадеш, таку й шапку надінеш. Як проситимеш, не забудь отакі слова промовляти: «У день Страшного суду вся милостиня, вами сподіяна, збереться в чашу вашу». Так і скажи, це сильні слова, вони прямо до людської душі звернені, а люди ж там, кажу, делікатні. Коли ж спитають, звідки ти, починай жалібненько: «Шлях наш далекий, тяжко убитий, гіркими сльозами прилитий…»

Аж до Гамарні доправилися човном, і дід усю дорогу навчав Василька. Висадивши їх на берег, сказав:

—Ідіть з Богом. На Ржавець, Стенанні, Мартииівку, а там уже й Таганча. Будьте щасливі. Може, вже й не доведеться побачитись… Живіть у світі по правді й тільки по правді. З Богом живіть.

—Ви ж, тату, правтесь помаленьку, бо ще серце зайдеться, — сказала дідові мати.

—Та вже якось доберуся. Ідіть з Богом…

Мов сліпі, йшли вони до села грузькою стежкою та все рвали очі назад, на діда Йосипа, а він стояв біля човна простоволосий, м’яв у руках шапку, і дрібненький дощик кропив йому сиву голову, широку бороду, обвислі схудлі плечі під вицвілим, аж поруділим піджаком. І такий жаль душир Василька за дідом, за