Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

на багаті двори, де йому подадуть, може, й з півпаляниці, й картоплі з півторби, так що й упріє, поки дотягне додому… А радості буде! І супу картопляного зварять і на вечерю й на сніданок у волю, і хліба хоч раз наїдяться. Хати стояли німі, наче в них повимирали люди. Особливо моторошно було завертати в двори, давно, мабуть, уже оглухлі без собак. Не в кожній хаті відчиняли на грюкання в двері. А де й впускали, то зустрічали його ті ж, що й учора, скрушні, співчутливі очі жінок і тими ж самими словами випроваджували з хати ні з чим: «Іди далі, дитино, може, натрапиш де на багатших, а ми самі вже з ума сходимо: чим своїх оно нагодувати?» І приносив додому все ті ж кілька загорьованих скибочок хліба, дві-три картоплини та повні очі побаченого людського розпачу перед навалою голоду.

Дід Йосип теж не ждав голодної смерті, а топтав стежки по селах, напитував роботи на свої майстровиті, «золоті» (як каже баба Явдоха) руки і бувало, що приносив уже смерком борошенця в пілочці, а то й цілу хлібину. Сам одмовлявся вечеряти, казав, що погодували за полагоджені двері та ворота, за настелений поміст у сажу. Є такі, що ще й свиняку, бачиш, держать. В агронома підлатався. Добре, що в того руки не звідти виросли, обидві ліві, а так би облизни схопив, хоч і обійшов двоє сіл. І робота є в людей, та нічим заплатити за неї столярові.

Але не рятувало ні Василькове старцювання, ні дідові підробітки. З кожним днем підпадали на силі, й дід, і Василько. Хлопцеві було все важче заганятися в далекі села, а в своєму, де він побував уже в кожній хаті, нічого не подавали, з одного двору його пужонули з лайкою, щоб і близько не припарив більше. Іван пробував налагодити підлідну риболовлю. Прокапів коло ополонки на Росі цілісінький день у своїх драних шкарбанах, мало пальців не повідморожував, ледве одтерли йому їх дома від зашпорів, вловив же одну щучку та й годі.

Ходила мати до дядька Тараса, а в нього в самого троє дітей, самі тонко їдять. Усе ж насипав мірку борошна. Дядина Варка все примовляла, поки й з хати вирядила матір: «Оце від теплої душі одірвали, скоро пухнутимемо з голоду».

Усе ж мірка та запомогла ще протягти якийсь десяток днів. І тут, коли вже зовсім не було ніякої надії вижити, привів ветеринар покупця на хату, голову сусіднього колгоспу. Сторгувалися за шість пудів жита. Один пуд зразу ж відпро- сив за посередництво ветеринар, а п’ять лишилось на їхній увесь кагал. Баба Явдоха і мати спекли хліба. Петрівні порозкошували тиждень скибочками коричневого, запашного, ніздрюватого й ожили. Та далі дід заборонив пекти:

— Так ми за місяць управимось, а потім що? Робіть локшину та ріденько в юшку кидайте, аби підвеселити її трохи.

Тим часом розвесніло. За одну ніч скресла крига й знесла міст, бо нікому тепер було його боронити: дід захляв, і дядьків таких, що ще при силі, не набиралось по селу, щоб стати з баграми проти стихії. Начальства всякого, правда, до бісової мами тинялося по селу при червоних пиках — і голова колгоспу, і голова та секретар сільради, і бухгалтер, і агроном, і бригадири, і два яструбки-об’їждчики, так хіба ж їх упряжеш у таку просту людську роботу? Пішов прахом міст. Зчесало, як бритвою. Гукають тепер діда Йосипа Шаулу, просять перевозу, а він уже й весла не здужає підняти.

Як зійшли сніги, Петрівні почали викопувати на пісках корінці коров’яку. Полоскали їх у Росі, терли дома на тертушку, виходило схоже на картопляну масу. Баба підмішувала трохи борошенця, пекла на сковороді оладки. Малеча накидалася на них. Перший їси — добрий, аж солодкий. Ну ще другий нічого. А на третьому вже нудило. Діти ригали, аж зеленіли на виду.

—Ні, так ви, дочко довго не викрипите, — сказав дід Йосип матері.

—А що ж робити, тату?..

—Треба подаватись тобі, дочко, в Западну [2]. Прихопи щось із одежі, виміняєш на хліб. І хлопців — Івана й Василька візьми. Десь, може, наймуться пастушками й урятуються. Розбитніші ж он люди їздять, привозять хліб. Кажуть, у них там ще не загнали народ у колгоспи, живуть хазяйновито.

—Та то ж мужики більше їздять. А куди я, баба, з дітьми вирвусь? Дороги не знаю, грамоти не прочитаю. Заблукаємо на першій же станції. І розбій кругом такий, що Го- осподи. Он хоч би й Гомоненко…

Гомоненки жили через дві хати від них. Усю зиму Семен Гомоненко, здоровий паруб’яга, зникав із села десь на тиждень-два, потім з’являвся з хлібом і всяким добром. Був він одинак у самотньої матері Тетяни Гомоненчихи й не спішив женитися, щоб не забрали його, її годувальника, потім у військо. Гомоненчиха всім розказувала, що син їздить у Западну, вимінює хліб. А це тиждень тому ледве приповз із порожніми руками, жовтий увесь, побитий. Лежить і не підводиться. Люди вже давно подейкували, що ні в яку Западну він і не потикався ні разу, а із засідок біля залізниці наскакував на товарняки, якими верталися люди з наміняним хлібом, і стягав їх на повнім ходу залізними крюками, закидаючи на довгих вірьовках на дахи поїздів та в тамбури. Таке робилось по всій залізниці. Закидали крюки на клунки та не рідко стягали їх із живими людьми. От і дотягавсь Гомоненко, поки напав на таких, що дали ковді й печінки повідбивали, тепер і чахне.

Але дід ні на що не зважав, а заводив щовечора однієї й тієї, що треба збиратись і їхати, що се єдиний їхній порятунок. Розмови між ними про ту далеку Западну тепер було, як води навесні. Люди там добрі, дід їх знає по імперіалістичній війні, у біді не зоставлять.

—Ти кажеш, мужики їздять. А он Килина Стражна уже вдруге мотнулася. Раз наміняла хліба, ледве приперла додому клумаки, і ще, бач, поїхала, не злякалася, — переконував дід.

Мати все роздумувала, не зважувалась.