Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

домівкою, що хотілося крикнути на все горло й побігти до човна, вхопити весла й гребти щодуху в Голосіївку. Та згадував голодні очі баби, сестер і Гриця і те, як мати рвала коси перед образом Божої Матері й кричала, що не прогодує їх, малих, що всі вони пропадуть з голоду, як найменшенька Галя, — згадував це, і в’янули йому ноги, і йшов він покірно в чуже село, в чужий світ, холодний і страшний. Востаннє оглянулися вони до діда перед чиїмсь вишником. Стояв дід простоволосо, м’яв у руках шапку… Ступили за вишник… Ступили… і зосталися самі-самотні.

—Моліться, діти, Богу, він нас не лишить у нещасті, —сказала мати.

Василько знав од діда, що найсильніша молитва «Отче наш», і почав проказувати її про себе: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні… Дай, Боже, хліба, Божечку, дай! Не допусти нам померти з голоду, ні дідові Йосипу, ні бабі Явдосі, ні матері нашій нещасній, ні Йванові, ні Грицькові, ні Марії, ні Мелані. І батька спаси нам усім у тюрмі супостатській. Дай, Господи, нам хліба, дай…»

—Я вже помолився, мамо, — сказав Василько.

—А ти, Йване? — спитала мати.

—Як виведе з нещастя та батька нам виручить, тоді й помолюсь Богу, — буркнув Іван.

—Ой, сину, не кажи насторч. Гріх великий береш собі на душу.

—Молився, мамо, не помага, — відмовив Іван, — За Галю тоді навколішках моливсь, чого ж Він її не спас?

—Значить, Йому було так угодно, дитино. Янголятком забрав нашу Галю до себе. Богові, сину, видніше, кого зоставити на муки на землі, а кого призвати на небо.

Василько з подивом і сльозами на очах думав про Івана: «Навколішках моливсь. А на похороні хоч би тобі скривився».

—Прошу тебе, помолись перед далекою дорогою, — наполягала мати.

—Гаразд уже. Помолюсь… — сказав Іван.

І мабуть, не одурив, бо вже за Гамарнею перестав дощ, і небо на заході, куди їм оце верстався шлях, почало вияснюватись, одкривши над Бабицькою горою таку високу блакить, що на неї, як на ікону, хотілося широко перехреститися. Повідкривалися й Калашницька та Хмільнянська гори, і на кожній стояло по двоє млинів, здійнявши в голодному воланні чорні крила. А під горами урозсип позастрягали між садками хати, сяяли в промитому повітрі білими стінами назустріч сонцю, що вже проривалося з-за хмар. Рідна сторона, їхній рай, з якого їх живосилом виганяє лютий голод.

—От бач, Бог нам і годину посилає, —сказала мати з надією в голосі. —Може ж таки щастя нас не обійде стороною. Знав би наш батько, як ми страждаємо…

Василько скоса глянув на матір і побачив, як її сині очі наливаються сльозою. Це був тихий, непомітний, мов нічна роса, плач.

Дорога тяглася грузька й холодна. Хлопці попідкочували холоші штанців, важко чалапали слідом за матір’ю. Вони все оглядались, поки зовсім не зникла за пагорбами їхня райська долина і одна за однією гори. Останньою відійшла в синій серпанок Хмільнянська гора і два її вітряки з піднятими в розпачі руками, що так і не зважились чи не змогли жодного разу змахнути їм на прощання.

Скоро їм одкрилося нове село, якого вони ще зроду не бачили.

—Ржавець, — сказала мати.

Село було невеличке, у високих набрунених деревах. На вулицях їм зрідка попадалися мовчазні люди із сірими похмурими обличчями. Вони вовкувато обмацували подорожніх голодними підпухлими очима і брели, мов тіні, далі, не озиваючись на «Драстуйте!» Подорожнім робилося моторошно від цих причіпливих поглядів. Мати міцніше стискувала в руках вузол з одежею. За селом вона перехрестилась і прискорила ходу, наче тікала звідси в степ.

Хлопці вже добре підбили ноги, коли попереду знову забовваніло в долині ще якесь село, перерізане навпіл звивистою річкою.

—Таке, як Росава? — спитав Василько.

—Росава. А село називається Степанці.

Вони довго борсалися в заболочених провулках, поки вибилися на дерев’яний міст. Провулочки були зовсім безлюдні, і лише на мосту зустрілося двоє обідраних старців. За мостом дорога пішла вгору широкою вулицею. Тут попалась їм невеличка похоронна процесія, що вивернулася з бічної вулички на вулицю. Худі, зморені коні тягли хід із труною. У труні лежав не старий ще чоловік із таким же сірим обличчям, як і в живих, що повільно пленталися за ходом. Подорожні змішалися з процесією. Мати спитала, кого це ховають, і їй сказали, що їхнього коваля. Помер з голоду, а в колгоспі навіть не стало дощок на труну, дно довелося робити з вербових воринячок. Та й хіба на всіх настарчиш тих дощок, як щотижня хтось та й умирає. Ще ж тільки весна, а отакий уже голод у селі.

За околицею процесія звернула до кладовища, а подорожні, спитавши дорогу до станції Таганні, пішли прямо, не гаючись. їм ще треба було відміряти двадцять три кілометри. Коли сховалося село й не стало чути плачів за покійником, вони зупинилися коло старого ожереду, присіли на солому, гріючи босі ноги проти сонця. Іван вийняв з торби коржа, відлупив шматок, а решту сховав назад. Мати розділила всім по куснику, і вони роздражнили собі голод, запивши водою з пляшки. Хотілося ще бодай по крихті, але коржа лишилося всього на двічі, а там як хоч, так і живи. Баба Явдоха сказала:

—У дорозі, може, де випросите чи щось у полі найдете. А нам же тут уся надія на те, що в лантусі зосталося.

Перепочивши трохи, посунули далі. Дорога їм тепер стелилася степом і степом. На Мартинівку. Хлопці раз по раз перепитували матір:

—Скоро вже Мартинівка?

—Скоро, скоро, — заспокоювала мати. — Може, за тим оно пагорбом.

Але спиналися на пагорб, спускались у видолинок, знову піднімалися