Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Ну, Христині я не сподобався! — хитро заявив Тимофій, аби відвести думки друга в інше річище.

— Це вона тобі про це сказала? — у Марка тьохнуло серце від спогадів про Христину.

— Та я й сам бачив, що вона до мене байдужа. А ось до тебе ні! Ох, Марку, я такий щасливий! Востаннє я був таким щасливим, коли зі школи на Низ утік!

Марко замовк — Тимофій розбудив у ньому солодкі спогади, які відвернули думки від зухвалого вчинку друга. Уже зовсім стемніло, тому двоє друзів мовчки попрямували додому, кожен із них був зайнятий думками про кохану.

Наступного дня Тимофій нетерпляче чекав у гаю, час від часу прислуховуючись, чи не пролунають легкі кроки вподобаної дівчини, чи не промайне її яскрава спідниця серед дерев. Він пішов один, хоча Марко нав’язливо пропонував своє товариство, поки не второпав, що буде на побаченні зайвим, і залишився вдома.

Молодий козак мучився сумнівом: раптом Орися справді обдурить його й не прийде. Або прийде, але не сама, а з якою-небудь подружкою! А йому хотілося бачити лише її одну. Виснажений сумнівами й нудним очікуванням, Тимофій міряв кроками гай. Він уже зовсім змучився душею, коли його покликали: «Пане Тимофію!» Орися все-таки прийшла.

Прокинувшись уранці, вона знову довго вагалася, але потім усе ж таки зважилася піти на побачення. Сказавши батькові, що піде до церкви, Орися поспішила в гай. На підході до обумовленого місця вона засумнівалася: «А раптом він просто пожартував, а я прийду і стану посміховиськом?!» Тому, давши добрий гак, дівчина зайшла в гай не з боку стежки, а з іншого, щоби мати змогу подивитися, чи справді її там чекають, а чи вчора це був лише жарт. Побачивши хлопця, Орися зрозуміла, що він її нетерпляче чекає. Тож із легким серцем зважилася гукнути його.

Тимофій кинувся до дівчини, не вірячи своїм очам, — невже вона все-таки прийшла? Підбігши до красуні, він зупинився та обережно взяв її долоні у свої. Тимофій був на голову вищим від тендітної Орисі, і ця її крихкість збуджувала в ньому бажання підхопити дівчину на руки, притиснути до себе. Він відчував, як тремтять її ручки, бачив, як від збентеження порожевіли її щічки. Уперше в житті Тимофієві нічого було сказати дівчині від почуттів, які його охопили. Нарешті він знайшов у собі сили заговорити:

— Я вже думав, що ти не прийдеш!

Орися трохи нахмурилася, вивільнила свої руки і строго промовила:

— Я прийшла, тому що обіцяла тобі. А ще тому, що тоді ти, пане, проходу мені не даси. Але це вперше й востаннє! Більш не шукай зі мною зустрічей і не приходь до мого вікна. Негоже це!

— Тоді чому ж так палають твої щічки, моя ягідко? — запитав, усміхаючись, Тимофій.

— Тому, що… — Орися зам’ялася. — Тому…

— Тому що я не такий уже й байдужий тобі! Правда?

Орися зашарілася. Заперечити їй було нічим — Тимофій потрапив не у брову, а в око.

— Ходімо ліпше звідси, — Тимофій узяв її за руку. — Не бійся, я не ображу тебе!

— Я не боюся, — пробелькотіла дівчина.

Пара в мовчанні пішла гаєм, спустилася до берега Дніпра. Місця тут були безлюдні, і перешкодити усамітненню дівчини і хлопця ніхто не міг. Орися йшла поруч із Тимофієм, опустивши очі й відчуваючи на собі захоплений погляд молодого козака. А той не міг відвести від неї погляду — йому й досі не вірилося, що він веде за руку вподобану дівчину, що вона поруч. Орися першою вирішила порушити мовчання:

— А що привело тебе до Києва, пане?

— Я приїхав погостювати у свого друга, Марка Воловодченка.

Орися зупинилася і здивовано подивилася на Тимофія.

— То ти друг Марка?

— Так. Ми подружилися на Січі, а що?

— Це ж треба, який тісний світ! — усміхнулася дівчина. — Я його знаю з дитинства. І батько мій добре знає його матір і бабусю й завжди так добре про них говорить. І сестру його, Даринку, я теж знаю.

— Я щасливий, що близькі мені люди — твої знайомі.

— А чому ти пішов на Січ? Що тебе туди привело? — знову запитала Орися.

— Мій покійний батько мріяв зробити з мене попа! — зі смішком відповів Тимофій. — Але прожити все життя, плутаючись у довгополій рясі, сумно! Тому я закинув школу й утік на Низ.

— А хіба не почесно бути священиком? — побожна Орися була здивована такою думкою.

— Ну, може й почесно, зате нудно й одноманітно. Мене чекали роки, укриті пилом і пронизані нудьгою. А на Січі — воля. Там я вільний від усього того, що сковує людей тут. Це інший, прекрасний світ, повний небезпек і пригод, він дарує свободу.

— Але ж як ти міг не послухатися батька? — Орисі було дивно й навіть дико таке порушення батьківської волі. Сама вона ніколи не наважилася б піти проти рішень свого батька.

— Я хотів сам вирішувати свою долю. Спочатку батько, звичайно, розлютився й погрожував мені всілякими карами, але потім змирився й навіть благословив мій вибір. Та і я жодного разу не пошкодував про те, що став вільним козаком. У нас на Січі, незалежно від походження, всі рівні один одному. Там мене цінують не за те, що я знатний шляхтич, а за те, який я воїн. І так із кожним.

— Але, кажуть, там так страшно! Глушина навколо, безлюддя. Улітку — страшна спека, а взимку — лютий холод. І злі татари бродять. Як же ви там живете?

— Та ні! Брешуть люди, моя зіронько! — усміхнувся Тимофій. — Це прекрасний, чудовий край.