Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Іди! — твердо наказала вона.

— Орисенько, серденько моє, обіцяй, що зустрінешся зі мною! — знову попросив Тимофій, відчуваючи, як тремтять її руки. Він легко здогадався, що тремтять не від гніву і страху, а від того, що він припав їй до душі. Інакше, побачивши його тут, Орися зчинила б такий ґвалт, що підняла на ноги весь Київ, тому Тимофій нахилився до руки дівчини і знову обпік її поцілунком.

— То можу я сподіватися на те, що знову побачу тебе? — вкрадливо запитав Тимофій, обпікаючи її пристрасним поглядом. А потім почав чуттєво водити кінчиками пальців по зап’ястку дівчини, від чого вона ще більше затремтіла.

— Добре! Я прийду, — здалася Орися.

— Куди? Назви місце, моя панночко.

— Куди? Ти знаєш гай неподалік від Михайлівського монастиря, що починається відразу біля міської стіни? Його легко знайти — там самі дуби ростуть, і він спускається до Дніпра. Приходь туди опівдні, у початок гаю, де проходить стежка.

— Ти справді прийдеш? — перепитав Тимофій, усе ще не вірячи у свій швидкий успіх.

— Що ж мені, пане, заприсягтися тобі в цьому? — спохмурніла Орися.

— Мені не потрібно клятви, моя красуне, досить буде твоєї обіцянки, — лукаво всміхаючись, відповів він.

— Я вже пообіцяла тобі, що…

За спиною Орисі пролунав віддалений шум, і вона злякано озирнулась — за дверима почулися чиїсь кроки.

— Сюди ідуть! Тікай швидше!

Але Тимофій не поспішав, навпаки, він знову лукаво всміхнувся і пригрозив:

— Якщо ти не прийдеш до гаю, то я знову завітаю до тебе завтра ввечері!

— Та прийду, прийду я! Іди! Тебе побачать! — схвильовано промовила Орися.

Двері відчинилися, й до кімнати увійшла Бася. Орися, усе ще схвильована від присутності Тимофія, різко розвернулася спиною до вікна.

— Ой, я налякала тебе? — запитала Бася, помітивши переляк сестри.

— Так, ти різко ввійшла. А я задумалася, дивлячись у вікно, — Орися тремтіла, потім озирнулася, але підвіконня було порожнє.

— Ой, Орисенько! Там до дядька щойно такі красені приходили! З вигляду низові козаки. З ними був цей, Кражевський. А один із козаків був таким пихатим, ще й до того ж не дуже гарним, однак видно — справжній лицар. А інший! Ох, якби ти лише його бачила! Такий красень! Ой, Орисю! Стрункий, високий, чорновусий, а очі його сині й такі бездонні, що в них і потонути можна. А гордий який! Оце чоловік! От за кого заміж піти б, а не за тих недомірків, що дядько мені в чоловіки добирає! Та я за таким хоч на край світу побігла б! Та дядько теж таке утнув — виставив красеня за двері, а рябого Яцека залишив. Ну, зовсім уже мені життя немає! Я ось чого прийшла, ти не підеш вечеряти? А то Кражевський у нас залишився, незручно якось, що тебе немає за столом.

— Ні, — Орися досі не отямилась і мало що зрозуміла з балаканини Баськи. — Я спатиму. Бачиш, роздяглася вже й косу розплела. Та і їсти я не хочу. Скажи, що в мене голова болить або що я сплю вже.

— Ну й добре! — очі Баськи радісно засяяли. — Спи.

Усвідомлюючи свою непривабливість, Бася завжди засмучувалась, коли Орися була поруч із нею, адже бачила, як задивляються на її гожу сестричку ті, хто щойно дарував усмішки й говорив компліменти.

Коли сестра вийшла, Орися визирнула у вікно, але за Тимофієм і слід прохолов. «Може, примарився він мені? — думала дівчина. — Та ні! Чому ж я тоді тремчу? Ой, навіщо я йому пообіцяла, що прийду на побачення?! Навіщо погодилася?»

Трохи заспокоївшись, Орися лягла в ліжко. Обдумуючи неочікуване побачення, вона мучилася докорами сумління. Потрібно було покликати на допомогу, а вона не лише мовчала, а ще дозволила собі руки цілувати! Згадавши гарячі поцілунки молодого козака, Орися відчула невідоме досі хвилювання й зовсім засмутилася. От що він тепер про неї подумає? Навіщо вона дозволила йому так із собою вільно поводитися, та ще й на підвіконня залізти? А якби Баська застала їх? Вона неодмінно доповіла би все батькові, і тоді не минути Орисі батьківського гніву.

«Ні, не піду! — думала дівчина. — Сором який — з чоловіком наодинці бачитися!» Але, як на гріх, вона згадала усмішку Тимофія, як спалахнули з радості його очі, коли вона погодилася прийти на зустріч. Згадала, як жагуче він цілував їй руки. Сумніви Орисі танули. Та й пообіцяла вже прийти. А то цей вродливий козак ще подумає, що вона брехуха. Зрештою, щоби заспокоїти свою совість, дівчина вирішила піти на побачення, якщо вже пообіцяла, але завтра вона твердо заявить Тимофієві, що це їхня перша та остання зустріч і таке більше ніколи не повториться.

Тимофій чув розмову сестер, як панна Бася його хвалила, а потім пішла, але вирішив більше не бентежити Орисю своєю присутністю. Він розумів, що й так занадто багато від неї добився з першого разу. Якби Орися не погодилася зустрітися з ним, то він неодмінно прийшов би до неї завтра ввечері й ходив би доти, доки не домігся свого — можливості побачитися з нею наодинці за ліпших обставин.

Молодий козак безшумно перетнув сад і так само безшумно переліз через паркан. Уже зовсім стемніло, і Тимофій озирнувся в пошуках Марка. Від забору відокремилася тінь — Марко терпляче чекав свого друга.

— Ну? — коротко запитав він. — Дістав ляпаса від панночки?

— Ні, Марку, не дістав. Завтра я зустрічаюся з нею в дубовім гаю за містом, — відповів Тимофій, сяючи з радості.

— Ох, горе ти моє! Вона обдурить тебе й не прийде!

— Отже, знову до неї прийду завтра! І ходитиму, доки вона не скаже мені «так». Утім, вона прийде. Марку, я їй подобаюся!

—