Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Ти куди? Ти що, глузд утратив? — спробував утримати приятеля Марко, здогадавшись про його наміри. — Та стій ти!

— Чого репетуєш? Не вийшло добром, отже, вийде хитрістю, але я з нею сьогодні ж поговорю!

— Та ти розумієш, що твориш?!

Однак Тимофій уже спритно видерся на паркан і зник за ним. Марко схопився руками за голову, але зразу ж озирнувся навсібіч — чи не бачив хто? Утім, вулиця була порожня — містяни вечеряли й готувалися спати після трудового дня, жодна жива душа їх не бачила. Над парканом з’явилася голова Тимофія.

— Постій на варті!

— Без тебе не зрозумів би! — буркнув Марко, але той уже зник.

Марко зітхнув. Робити нічого — залишити Тимофія він не міг, та йому це й на думку не спало, тому притулився спиною до паркану й почав чекати, благаючи Бога про те, щоби його друг не попався.

Стрибнувши через високий паркан, Тимофій опинився в дальньому кінці порожнього саду, що оточував будинок із двох фасадів — бічного й заднього. Притримуючи шаблю, щоби не дзвеніла, Тимофій безшумно ковзнув між дерев — недарма ж він був низовим козаком. Прикинувши, що жіночі кімнати, найімовірніше, виходять вікнами в сад із заднього боку будинку, Тимофій обігнув його та обережно заглянув у перше вікно. Там було темно, тож, певно, в кімнаті нікого не було, зате з іншого було чути дитячий гомін і сміх. Зазирнувши в нього, він побачив двох дівчаток за грою — це були молодші сестри Орисі. Тимофій зібрався йти далі, але тут третє вікно відчинилося. Хлопець притиснувся до стіни й завмер, очікуючи побачити господаря чи ще кого, але з нього визирнула Орися.

Обпершись об підвіконня, дівчина задумливо дивилася в укритий літнім сутінком сад, а потім підняла обличчя до неба, на якому почали вже спалахувати зірки. У Тимофія шалено калатало серце. Йому на мить здавалося, що красуня неодмінно почує його стукіт. Але Орися нічого не бачила й не чула. Її довге світло-русяве волосся було розпущене, і, піднявши руку, вона відкинула його назад. Тимофій не міг відвести погляду від її тонкого профілю. Яка ж вона вродлива! Дівчина зітхнула, і її високі груди піднялися під тонким полотном сорочки. У козака перехопило дух, і він зважився гукнути її: «Панно Орисю! Панночко!»

Орися здригнулась, закрутила головою, силкуючись побачити того, хто її кликав.

— Хто тут? — запитала дівчина.

— Моя панно! — Орися опустила очі вниз і побачила того самого молодого козака, з яким зіткнулася сьогодні на вулиці, того, хто ось уже півдня володів її думками.

— Хто ти, пане? І як ти тут опинився? — здивовано запитала дівчина. Її здивувало не те, що бачить перед собою предмет своїх дум, а те, як козак тут опинився.

Тимофій усміхнувся. Він умів усміхатися так, що в будь-якої жінки серце тануло. Орися не стала винятком — не змогла залишитися байдужою й боязко всміхнулася у відповідь.

— Мене звуть Тимофій. Я син знатного шляхтича Клесінського, землі якого розкинулися в Подільському воєводстві, у Барському старостві. А прийшов я сюди тільки з однієї причини — заради тебе, моя панно, — низько та граціозно вклоняючись, відрекомендувався він.

Орися зніяковіла, але все ж запитала:

— Але навіщо? Як вистачило тобі сміливості влізти в наш сад?

— Відтоді, як поглянув у твої прекрасні очі, як ти всміхнулася мені, я втратив свій спокій. Твоя усмішка, немов промені світанку, осяяла моє життя, розігнавши морок, а твоя врода полонила мою душу. А я ж навіть імені твого не спитав! Ти пішла від мене дуже швидко й водночас забрала із собою моє серце. Відтепер я — твій бранець, твій раб, а ти — моя повелителька, — палко промовив Тимофій.

Орися розгубилася. Вона ніяк не очікувала побачити тут молодого хлопця, а почути від нього таку промову й поготів. Тимофій із задоволенням помітив розгубленість красуні і, не даючи дівчині отямитися, перейшов у повномасштабний наступ. Він був високим, і голова його наполовину височіла над підвіконням. Тому козаку не склало труднощів узяти ручку Орисі, що лежала на підвіконні, і притиснути її до губ, та й дівчина зовсім не чинила опору. Вона здригнулася, ще більше знітилася і спробувала відібрати свою руку, однак Тимофій ніжно, але твердо втримав і притулився щокою до її долоні.

— Пусти мене, пане! Інакше закричу! — Орися зовсім не очікувала такого вчинку від молодого козака.

— Кричи, моя панночко! — спокійно відповів Тимофій, усміхнувся й, попри збентеження дівчини, поцілував її зап’ястя.

У свій поцілунок він уклав стільки пристрасті й вогню, що Орися остаточно втратила здатність опиратися. Дівчина, опустивши очі, мовчала, щоки її палали, а дихання перехоплювало. Помітивши її хвилювання, Тимофій випустив руку і, вхопившись за підвіконня, стрибнув та нахабно сів на нього так, що обличчя його опинилося поруч із личком Орисі. Дівчина зойкнула від сорому: до неї нарешті дійшло, що вона одягнена в тонку сорочку, адже збиралася лягати спати.

— Іди, пане! Іди! Бачиш, я не вдягнена зовсім! Сором який! Зараз моя сестра прийде й побачить тебе тут!

— Ну, не велике горе, що не вдягнена. Якщо ти накажеш, моя панно, то я теж роздягнуся, щоби ти не стидалася! — весело та безсоромно відповів Тимофій.

Орися аж задихнулася від обурення, почувши такі слова.

— Негайно йди геть звідси! Інакше я… я покличу на допомогу! — промовила дівчина й відступила в темряву кімнати, але Тимофій зловив її за руки, не даючи далеко піти від вікна.

— Хіба я чимось погрожую тобі, моя прекрасна панночко? Я не піду звідси, доки ти не пообіцяєш, що побачишся зі мною ще раз! — заявив Тимофій, ніжно утримуючи її ручки і спокусливо всміхнувшись.

— Та що ж це таке?! — вигукнула Орися, усвідомлюючи, що обурення тане і їй дуже не хочеться, щоби цей красень пішов. Але зусиллям волі дівчина опанувала себе.