Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Степ жорстокий тільки з боягузами. Але до того, хто сильний духом, хоробрий, він прихильний. Та й живемо ми не в голому степу, а у плавнях Дніпра. Там ростуть густі ліси, повні дичини, звірини всякої, риби. Це наш дім. Багато козаків там живуть зі своїми сім’ями.

— А ти маєш сім’ю?

Тимофій здивовано глянув на Орисю.

— У мене немає своєї сім’ї, — відповів він.

— Та ні! Ти не так мене зрозумів! Твої мати, сестри, брати? — дівчині було цікаво більше дізнатися про Тимофія, тому, соромлячись запитати прямо, вона ставила йому такі навмисно безглузді, але навідні запитання.

— А, це! Мати моя померла давно. Я зовсім маленьким був і не пам’ятаю її. Сестер я не маю й ніколи не мав. Є лише старший брат, Матвій. Але він уже в літах і вдівець. У нього свої сини зовсім дорослі, майже одного віку зі мною. А на Січі найрідніша мені людина — Марко. Немає в мене на світі друга вірнішого, ніж він.

Орися зітхнула — їй стало шкода Тимофія, який рано втратив матір. Власна втрата ще була свіжа в її пам’яті, і дівчина часто думала про те, як було б добре, якби мама була жива. Тут погляд Орисі впав на шаблю Тимофія в піхвах із прекрасно виробленої чорної шкіри. Піхви були прикрашені золотими вставками та інкрустовані хитромудрими візерунками з яскраво-блакитної бірюзи. Руків’я шаблі закінчувалося головою орла, виточеною зі слонової кістки.

— Яка гарна! — захоплено промовила дівчина, вказуючи на шаблю.

— Це польська шабля, карабеля — подарунок батька, — з гордістю відповів Тимофій. — Він подарував мені її давно, і відтоді я ніколи не розлучаюся з нею.

— А можна потримати? Будь ласка! — Орися склала ручки, зовсім як маленька дівчинка. Тимофій розтанув.

— Тобі — все можна!

Він вийняв шаблю і, тримаючи за клинок, простягнув руків’я Орисі. Дівчина обережно взяла шаблю. Вона була неважка й дуже зручно лягала в руку. Орися із задоволенням вертіла шаблю в руках, повертаючи то одним, то іншим боком, милуючись блиском вигнутого клинка. Очі її сяяли, мов у дитини, якій подарували дивовижну іграшку. Тимофій із любов’ю дивився на дівчину.

— Обережно, серденько, вона дуже гостра!

— А чому на руків’ї орел? — запитала Орися.

— Білий орел — це стародавня емблема Речі Посполитої. У ляхів є легенда, що їхній прабатько, князь Лех, заснував найпершу польську столицю, Гнезно, на тому місці, де побачив орлині гнізда на деревах, а над ними в небі заходило сонце й ширяв білий орел. Відтоді ляхи шанують орла і прикрашають ним шаблі. Цю шаблю батько замовляв для мене в Польщі, хоча її клинок викували на Сході, в арабських країнах.

— А як із нею правильно поводитися? — запитала дівчина.

— Чи не в козаки ти зібралася? — розсміявся Тимофій.

— Ну, дав потримати, то покажи, як шаблею рубають! Навчи мене! — зажадала Орися, примхливо надувши уста.

— Дивись! Тримай шаблю ось так!

Тимофій став збоку від неї, обійняв дівчину за стан, направляючи своєю рукою її ручку разом із шаблею. Орися підняла на нього очі — її скроня ковзнула об його щоку. Її обличчя опинилося так близько, що Тимофій тільки зараз второпав, що обіймає дівчину за талію й міцно пригортає до себе. Кров закипіла в його жилах! Він повернув дівчину до себе обличчям, ще міцніше притиснув і, відчуваючи пружність її грудей, поцілував. Спочатку ніжно, потім із наростаючою пристрастю. Впустивши шаблю, рука дівчини лягла на його плече, потім ковзнула по його шиї. Тимофій відчув, що Орися відповідає на його поцілунок. Він погладив її стан й потягнувся рукою до грудей. Але тут дівчина, вочевидь, отямилась, вирвалася й кинулася тікати. Тимофій наздогнав Орисю у два стрибки, ухопив за стан, притиснув спиною до себе.

— Пусти мене, Тимофію! Пусти! — просила дівчина.

Але Тимофій не поспішав відпускати, навпаки, він притулився до шиї Орисі довгим, спраглим поцілунком. Під своєю рукою він відчував, як шалено калатає в її грудях серце.

— Відпусти мене! Будь ласка! — благала дівчина.

— Коли я знову побачу тебе? — запитав Тимофій, чуттєво провів кінчиками пальців по її шиї, ковзнувши під сорочку до того місця, де шийка дівчини переходила у плече. Орися затремтіла, заметушилася в його руках, силкуючись вирватися, але молодий козак міцно тримав.

— Не відпущу тебе, доки не пообіцяєш ще раз побачитися зі мною! — і Тимофій знову почав пристрасно цілувати її шию.

Орися зітхнула, закинула голову, поклавши її на плече Тимофія, ніби дозволяючи йому себе цілувати. Від дотику його губ у дівчини завмирало серце, перехоплювало дух. А Тимофій зухвало цілував і цілував її шию, його рука ковзнула з її талії й лягла на стегно. Потім він повернув її до себе обличчям. «Ну, то ти прийдеш до мене ще раз, кохання моє?» — шепнув він, ніжно торкаючись пальцями її щоки. Орися підняла на нього погляд — у синіх очах Тимофія вона прочитала стільки любові та обожнювання, стільки надії побачити її знову, що не знайшла в собі сил відповісти «ні». Та і їй хотілося знову побачитися з хлопцем.

— Куди скажеш, туди і прийду, — покірно відповіла.

— Тоді завтра в цей самий час. На цьому ж місці! — зажадав Тимофій.

— Так! — відповіла Орися, з ніжністю дивлячись на нього.

Тільки тоді Тимофій послабив свої обійми, й Орися, нарешті звільнившись, утекла. Усе ще відчуваючи тремтіння від близькості її тіла, він повернувся назад, підняв кинуту дівчиною шаблю. Очі його сяяли яскравіше, ніж світла сталь вигнутого клинка. Сховавши карабелю в піхви, Тимофій, задоволено всміхаючись, пішов додому.

 Розділ VI. 
КОХАННЯ БУВАЄ РІЗНЕ

Ой, дівчино,