Ольга Купріян - Щоденник Лоли

Наприклад, Паша подумав, що я на нього знову образилася. Хоч я його обіймала, цілувала й писала любовні записки весь день. Тільки на уроці біології, коли мене викликали до дошки і я вперто мовчала, Паша запідозрив, що в цьому є якийсь СЕНС. І що в мене є ПЛАН. Тоді він теж почав мені писати любовні записки. Але як людина, далека від блогерства, він вирішив, що я придумала якусь чергову дурню.

Мовчати у школі — це, виявляється, ще й небезпечно. Тому я вибрала день, коли не було алгебри. І загалом мене ніхто не повинен був чіпати.

Але ж я не врахувала, що з дівчатами треба буде активно говорити! І що це так важко — мовчати там, де ти можеш і хочеш щось сказати! І без цього ВСЕ НЕ ТЕ! Ну, коротше. Дів­чата просікли цю фішку і почали мене тролити: вони питали моєї думки з кожного, КОЖНОГО питання. Це була мука. Це було часом навіть гірше, ніж слухати тьотю Валю. Я намагалася писати дівчатам відповіді в нашому чаті паралельно до розмови, але… ну, це був не той формат. Бо вони встигали швидше! Коротше, тут був мій провал, але виклик усе-таки я завершила гідно.

За результатами:

1) один майже ображений Паша,

2) два записи в щоденник про поведінку,

3) одна оцінка 7 балів,

4) одна помста на рахунку Асі й Нати (запишу це як розплату за відос із лоферами),

5) одне в’їдливе зауваження від Лєри про те, що я води в рот набрала, — дуже «оригінально», я навіть не думала їй відповідати,

6) один дуже кльовий відос, який набрав тисячу лайків!

7) один коментар під відосом про те, що я «скотилася» і знімаю всяку дурню,

8) три нові рекламодавці, а значить — мета себе виправдала :)

Але наступний виклик буде не скоро. Нелегка це робота — вести блог. Часом бувають коментарі, від яких усе хочеться кинути. Але не для того ж я розкручувала свій канал, щоб тепер усе покинути. Придумали з дівчатами приказку: «Коментів боятися — блогером не бути».

Такі дні тепер, що здається, ніби літо ніколи не настане. Наче вже ось-ось квітень, а холодно капець. Сплю я вже трохи краще, хоча досі важко засинаю. Буває, прокручую перед сном стрічку інстаграму, бо ліньки діставати навушники і щось дивитися. А щойно дістану навушники, зразу засинаю — і на ранок телефон майже розряджений. Читати теж ліньки і навіює відразу сон. Якось я навіть подумала, що можна було б зробити домашку, але миттю відігнала цю думку. Ще чого!

Новина тижня: знову зустріла Дану. Видно було, що вона теж наче рада мене зустріти. Помахала здалеку рукою. Була вже без собак. Дивно.

Я підійшла, привіт-привіт, але розмова не клеїлася. Тоді я чогось вирішила запросити Дану на чай… із булочкою. А потім згадала, як минулого разу негарно відбрила її з тортиком… Ну, але що я вже могла зробити, не заберу ж слова назад?

Видно, в Дани був хороший настрій, бо вона віджартувалася: типу, це ти так заздриш моїй фігурі й хочеш, щоб я розжиріла, як ти? Якби це сказав хтось інший, я б виколола йому очі й відрубала язика, але худюща Дана — ну і я ж важилася зранку, знаю, що не товста, — коротше, їй можна так зі мною жартувати. Мені навіть було трошечки смішно. Звісно, якби я не знала про її хворобу, було б смішніше, а так — неясно, чи можна сміятися, чи вона образиться.

Тоді я вирішила підтримати жарт і сказала, що не хочу зай­вих нервів на наступному кастингу в Школі моделей. Тому мені треба всіх худіших конкуренток водити на солодкий чай із булочками. Сама я, звісно ж, питиму зелений чай без цукру і їстиму дієтичний пиріжок зі шпинатом. На цьому я не витримала й сама розсміялася. Дана аж гикала від сміху. Трохи схоже було на те, як у дитинстві. Дана сказала, що ненавидить шпинат і погоджується на булку з вишнею.

Я не знала, як підступити, щоб розпитати Дану про кастинг. Тому спитала прямо: «А що ти робила у Школі моделей?» А вона стала так повільно жувати, жує, і жує, і жує, наче знущається. Чи обдумує відповідь.

Я вже навіть розкрила була рота, щоб перевести тему, але нічого не придумувалося. На щастя, пікнув телефон, і я з полегшенням вдала, що в мене там важливе повідомлення. Ну, знижки в «Аполоні» — це важливо все ж. Випадково видалила повідомлення. Але я все одно б туди не пішла. Всі знають, які це «знижки».

Поки я порпалася в повідомленнях, Дана дожувала булку й дивилася, як я туплю в телефон. Свій вона, до речі, не діставала навіть. Якби я не знала, що вона хвора, подумала б, що вона просто дивна. Я заблокувала телефон і хотіла щось спитати, але Дана мене перебила: «Я не на кастинг ходила взагалі-то». Потім вона зробила таку багатозначну паузу, щоб подивитися на мою реакцію. Але я старалася ніяк не реагувати: якщо чесно, я й не думала, що Дана ходила саме на кастинг. Тут щось не сходилося, але що саме?

Думаю, Дана була розчарована моєю реакцією, бо пауза цього разу була не така ефектна. «У тій конторі працює Кіра, режисерка одна. Вона знімає дівчат для модельних роликів, — знову пауза, я сьорбнула холодного чаю. — Іще вона дружить із мамою. Коротше, Кіра зняла про мене ролик для однієї справи…» Ці паузи мене доконають. Чай такий бридкий, що мені захотілося вилити його на голову офіціантові й одразу ж замовити лате. Але раптом Дана передумає розповідати? Тому я терпіла. З усіх сил.

І тоді Дана зробила такий жест, наче їй уже було все одно, що я про неї подумаю, і видала все на одному дусі: «Блін. Паша ж тобі вже все розказав. Чого ти сидиш, наче вперше чуєш?! То був соціальний ролик, щоб зібрати гроші на моє лікування. Чула про таку платформу Кікстартер? Ні? Ну ок. Усе одно там усе в баксах. Коротше, все зібрали, я поїду лікуватися. Скоро». Я була в такому шоці, що допила весь чай одним махом і не помітила, як принесли рахунок. Мені до смерті хотілося ще лате і ще говорити з Даною, але я так само не помітила, як вона заплатила за нас двох і вже вдягалася, щоб іти. Уже вдома до мене дійшло, що це ж я мала б