Софі Періно - Дочка Медічі

глядачів. Майже не чути звичних пліток — жодні голоси не перебивають крики й буркотіння гравців, задоволені ударами ракетки, що сильно стрясають підлогу. Мій брат рухається з притаманною йому граційністю, але суперник не поступається йому елегантністю — таке трапляється вельми рідко. Я спостерігаю, як герцог простягає свою надзвичайно довгу руку і піднімає ракетку, утворюючи в повітрі бездоганну арку. Комір його сорочки розстебнутий, і тонка плівка поту надає його ключиці шовкового блиску. Коли він згинається в очікуванні наступного удару Анжу, його гомілки здаються висіченими з каменю.

Схилившись до Генрієтти, я шепочу:

— Я могла б цілий день дивитися, як герцог грає в теніс.

— Разом із половиною придворних дам. Погляньте: навіть красуня Руе, яка могла би бути матір’ю герцога, якби вийшла заміж трохи раніше, ніж передбачено нинішньою модою,— зітхає й, оскільки він почав пітніти, нахиляється вперед, сподіваючись відчути його запах.

Його запах. Яка збуджуюча та хвилююча думка.

Анжу виграє перший сет і радісно святкує перемогу. Гіз виграє другий сет, але реагує на це ледь помітною усмішкою. Обоє чоловіків геть мокрі. Волосся прилипає до лоба, сорочка прилипає до торсу та рук, даючи змогу оцінити красу м’язів. Гаст приносить воду для Анжу. Герцогу теж наливають келих.

— Дякую,— каже Гіз, спорожнивши її одним великим ковтком.

— Немає за що,— Анжу поблажливо знизує плечима.— Вам не доведеться скаржитися на спрагу, адже я переможу в наступному сеті.

Генріх дивиться в мій бік і підморгує. Рене хихотить. Герцог стежить поглядом за моїм братом, і наші очі зустрічаються. Моє серце калатає, а подих пришвидшується.

Останній сет найзапекліший. Гіз перемагає, але Анжу гучно заперечує, що м’яч був поза грою. Всі його люди згодні. Чимало глядачів сперечаються, і на трибунах зчиняється галас. Герцог мовчить.

— Здається, ми маємо переграти цей сет,— каже мій брат.

На мить герцог озирається на мене.

— Ваша високосте, я втомився. Я поступаюсь і віддаю перемогу вам.

Обличчя Генріха виражає розчарування, що змінюється гнівом.

— Нужбо,— заохочує він.— Упевнений, ви протримаєтесь якийсь час.

Герцог дивиться йому у вічі.

— Мені прикро, але я не можу. Перемога ваша,— він уклоняється і йде до виходу.

Блідий, як полотно, Генріх робить крок слідом за ним. Гаст хапає його за руку.

— Ходімо, є кращі ідеї відсвяткувати перемогу, ніж переслідувати чоловіка, який не спромігся завершити гру як слід.

— Ви маєте рацію. Жахливий гравець. Хай іде собі.

Невже мій брат не усвідомлює, що він єдиний, хто не має права зватися гравцем? Невже лише я розумію, що зробив герцог? Він відмовився переграти сет, тому що згода означала, що його точний удар був порушенням правил. Він знав, що переміг, і цього знання було достатньо. Він не потребував публічного визнання. Хоча... можливо, він прагнув мого визнання, і саме про це говорив його останній погляд.

Друзі Анжу оточили його. Він приймає їхні привітання, а потім прямує до перил. Либонь, очікує, що я теж його привітаю, і я налаштована так учинити попри те, що мої слова будуть формальними і нещирими. Я здивована, коли він швидко звільняється з моїх обіймів і повертається до мадемуазель де Р’є.

Здається, вона глибоко вдихає повітря перед тим, як заговорити з ним.

— Мабуть, ви виснажені.

— Зовсім ні,— відповідає Генріх.— Трохи задиханий, от і все.

Рене перехиляється через перила і шепоче Анжу на вухо:

— Я можу це виправити.

Я запитую себе, чи погано я почула, але сміх і глузливі погляди приятелів мого брата заперечують це.

Анжу киває і гордовито віддаляється зі своєю свитою. Перш ніж вони дістаються дверей, мадемуазель де Р’є квапливо виходить.

— Що ж, схоже, Рене нарешті досягла своєї мети,— мовить Шарлотта.

— Я не розумію,— кажу я. Але боюсь, що розумію.

— Годі вже, ви не маленька дівчинка,— докоряє Генрієтта.— Ровесники вашого брата мають коханок, а Рене прагнула бути королівською коханкою відтоді, як голос вашого брата почав змінюватись. Як гадаєте: чим займається його величність із мадемуазель Туше?

— Але ж Карл кохає Марі,— порівняння скромної та стриманої Марі з мадемуазель де Р’є дратує мене.

— Здається, кохає,— погоджується Генрієтта.— Але яка різниця?

— Для шляхетної пані різниця суттєва,— зауважує Шарлотта.

— Не думаю,— каже Генрієтта.— Зрештою, обом знайдуть заміну, обох покинуть, які б там титули та багатства вони не отримали за час свого панування. Якщо багатств вистачає, не має значення, які спогади залишаться про чоловіка — приємні чи ні. Якщо їх мало, всі ніжні слова, які чоловік шепотів на вухо, не принесуть особливої втіхи.

— Не можу повірити, що Генріх обере жінку, в якій так мало вишуканості,— кажу я, випнувши підборіддя.

— Тоді не вірте,— Генрієтта знизує плечима.— Незалежно від вашого ставлення до цього, не дозволяйте псувати собі настрій.

Але мій настрій уже зіпсовано. Я відходжу від подруг і прямую до апартаментів брата, переконуючи себе, що говоритиму з ним про полювання, хоча насправді хочу пересвідчитися, що Генрієтта помиляється. Я звикла, що в апартаментах Анжу мене приймають будь-якої години. Увірвавшись до передпокою, я зітхаю з полегшенням. Як завжди, там повно чоловіків, які грають у кості, жартують та п’ють. Угледівши Сен-Люка, я запитую:

— Де Анжу?

Інші сміються, але Сен-Люк виглядає зніяковілим. Підвівшись, він каже:

— Відпочиває.

Ці слова викликають ще один вибух сміху.

— Хотів