Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

Ах, у пам’яті упертій — грудня зимні круговерті; Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма. Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору, Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема, Діви чистої й святої на землі давно нема, Вкрила те ім’я Пітьма. І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо, Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма. Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити: «Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма, Просить пізній гість пустити до кімнати, бо пітьма,— Більш нікого тут нема.» В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, — «Пане, — мовив я, — чи пані, не хвилюйтеся дарма — Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий, Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма, Це, я думав, так приснилось.» Двері я відкрив — нема Ні душі — німа пітьма. У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив, Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма, А стривоженої тиші ані шелест не сколише, І «Ленор» щонайтихіше прошептав я крадькома. І луна «Ленор» вернула, й знову залягла німа Тиша, тиша і пітьма. Я вернувся до світлиці, в груди полум’я струмиться, Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама Думка рятівна приходить: «Це ж бо вітер колобродить, Стука у віконну раму, таємниці тут нема, Стихни, серце, не тривожся, — таємниці тут нема — Вітер стука крадькома.» Розчинив вікно я сміло — з шумом розгорнувши крила, Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама. Не кивнувши головою, із вельможною пихою Йде поважною ходою, знявсь, і — подив обійма: Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема, Знявсь і сів, мов тінь німа. Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь — кумедну міну Зберігав поважний Ворон, велич древності німа. «Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно, Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма. Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?» Ворон прокричав: — Дарма! Здивувався я незмірно — птах промовив чітко, вірно, Хоч і мовив недоречно — сенсу в слові тім нема — Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво, Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма? Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема? Птах із іменем «Дарма»? А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово, Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма. Знову стало німо й тихо, скам’янів, немов не диха Ворон, поки я на лихо прошептав: «А вже нема Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема.» І промовив птах: — Дарма! Я здригнувся — надто вдало слово те у тиші впало. «Так, — сказав я, — це єдине заучив він, видома, Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін, Слово розпачу німого, що життя прийшла зима, Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума Стогін той: — Дарма, дарма!» Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма, Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно  Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма: «Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма, Провіща своїм „дарма“?» Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув Ворону, що пік очима, мов жаринами двома. І текли, спливали миті, голову я став хилити До м’якого оксамиту, що окреслила пітьма,