Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

побіленими стінами і симпатичним балкончиком, прикрашеним зеленими виноградними лозами, я зупинився. Світло лилося з вікна. За тінями, що раз у раз з’являлися на бильцях балконної огорожі, можна було здогадатись, що всередині чимало народу. Тиха приємна музика ледь чутно долинала із глибин будівлі.

— На другому поверсі живуть Рита і Марк, у них вдома завжди купа народу — люблять веселитися.

— А хто вони такі?

— Рита — дружина мого барабанщика…

— Кого?

— Барабанщика. — Свята легенько вдарила себе по підборіддю вказівним пальцем. — Чи ти думаєш, що Кицька — то я одна? Ні, у мене є цілий гурт. Я — лише обличчя гурту… Отак…

Свята, здається була трохи схвильована.

— Думаєш, вони не будуть проти, що ти приведеш мене із собою? — запитав я.

— Ну, спочатку я їх про це попереджу… У мене якесь не дуже добре передчуття…

— А по тобі й не скажеш.

— Просто кицька більше не з’являлась… Тому я не впевнена у тому, що нам варто чогось боятися, але все одно хвилююсь.

Ну от. Всю дорогу сюди я сам був мов на голках, а тепер ще й Свята каже про погане передчуття…

— Слухай, — раптом промовила дівчина, — давай я віддам тобі свою торбу зі скринькою, підіймусь нагору і подивлюсь, чи все там добре. Якщо щось не так — я дам знати.

— Яким чином?

— Ну… наприклад, вимкну світло. І якщо ти побачиш, що світло згасло — одразу тікай.

— Добре, але що мені робити потім із тією скринькою і кинджалом? Та й з машиною…

Свята посміхнулась і ставши на другу сходинку, що вела до дверей, дотяглася до мого волосся, від чого я легенько здригнувся.

Свята усміхнулась:

— Ти наче дика тварина — дрижиш… Не бійся, я думаю, що все там добре. Зараз підіймусь нагору — і через мить зійду за тобою.

З цими словами дівчина зникла за вхідними дверима.

Все ще відчуваючи нервову напругу, я чекав сигналу з вікна чи появи самої Святи. Останнє, безперечно, сподобалось би мені більше.

Кілька хвилин промайнули так швидко, що я ледь їх помітив. У вікні все ще горіло світло, а люди всередині продовжували рухатись. Я почув чиїсь голоси. Здається, музика теж почала грати голосніше.

Ще одна хвилина сплила, а від Святи жодного сигналу…

Та раптом світло вимкнулось…

О, ні! Як таке могло статись?

Я швидко схопив Святину торбу і окинув очима площу у пошуках схованки. На жаль, тут не було зручного місця, аби затаїтися і дізнатись, що ж сталось із білявкою… Я не хотів тікати, не хотів іти звідси. У моїй душі боролися два почуття — страх попастися і сильне бажання кинутися слідом за Святою, аби не лишати її одну у пазурах небезпеки. Але я розумів — дівчина дала сигнал, і я буду останнім придурком, якщо підведу її. Вона б не хотіла, аби її скринька з кинджалом потрапила до рук головорізів…

Я розвернувся і щодуху кинувся до автовокзалу.

А що мені ще лишалось робити?

Частина друга, що солона, як вода…

Сонце легко, ніби Будда,

Плаває в нірвані.

Зараз допалю і буду

Святості на грані.

Сонце тане на краю

Пульсу сигарети,

В оргазмічному раю

Попіл сипле в кеди.

Сонце мене виграє

В кров через легені

І за те у мене є

Від нірвани пенні.

…Десь півгодини тому я не знав, куди себе подіти — торба зі Святиною скринькою відтягувала руку, і в мене не було жодної здогадки, як я маю вчинити з нею. Єдине, що лишалось, — відвезти автомобіль якнайдалі від Судака, а далі… що далі? Їхати автостопом у Сімеїз?

Нічна дорога була схожа на злітно-посадкову смугу. От тільки замість того, щоб летіти, авто підскакувало на вибоїнах. Від цього мій порожній живіт готовий був вивернутись назовні. Добре, що я ще не заїхав на гірські петлі, а рушив рівною трасою — інакше від нервового напруження і постійного дрижання я, певно, мав би кожні п’ять хвилин зупинятись, аби заспокоїти шлунок.

Такої чорної ночі я вже давно не бачив. У темному небі агатові хмарини наче збудували паркан із власних тіл — жодна зірка не могла протнути їх своїми променями і освітити землю. Така сама чорна завіса панувала і у моєму мозку. Я почував себе дитиною, яку замкнули у темній кімнаті з ключем, що не підходив до замка — відчай готовий був взяти наді мною гору.

Свята у біді, а я втік, наче останній легкодух. Навіщо мені цей триклятий кинджал? Що я з ним буду робити?

Я спробував сконцентруватися на дорозі і деякий час ні про що не думати. Траса була порожня — жодної машини, що їхала б мені назустріч чи намагалася 6 мене об’їхати…

Тиша. Суцільна тиша, лише слабкий шум мотору, коліс, гравію, який втрапляв під колеса…

І раптом — голосна весела мелодія розбурхала простір.

Від подиву кермо ледь не висковзнуло у мене з рук.

Це був рингтон мобільного телефону. Знайомий рингтон!

Що за чортівня? У мене немає мобільного… Я нервово почав плескати себе по кишенях. Ні, нічого.

Тоді я схопив торбу, що лежала на сусідньому сидінні.

То он звідки цей гамір! Святин телефон у її торбі вібрував,