Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Командир «Наутілуса»

капітан Немо».

— Полювання! — вигукнув Нед.

— Та ще в лісах острова Креспо! — додав Консель.

— Отже, ця людина відвідує іноді землю? — спитав Нед.

— Мені здається, що сказано зовсім ясно, — відповів я, перечитуючи лист.

— Ну що ж, треба прийняти запрошення, — заявив канадець. — Потрапивши на тверду землю, ми вирішимо, що робити. А втім, я не від того, щоб з’їсти кілька кусочків свіжої дичини.

Не пробуючи примирити протиріччя між явною відразою капітана Немо до материків та островів і його запрошенням пополювати в лісах, я обмежився такою відповіддю:

— Давайте подивимося спочатку, що являє собою острів Креспо.

Я поглянув на карту півкуль і під 32° 40΄ північної широти і 167° 50΄ західної довготи знайшов острівець, який був відкритий у 1801 році капітаном Креспо і називався на старих іспанських картах Рокка де ла Плата, тобто «Срібна скеля». Значить, ми були на відстані приблизно

тисячі восьмисот миль од пункту нашого відплиття. Змінивши трохи свій напрям, «Наутілус» плив тепер на південний схід.

Я показав своїм товаришам на карті маленьку скелю, загублену в північній частині Тихого океану.

— Якщо капітан Немо і виходить інколи на землю, — сказав я їм, — то принаймні він вибирає зовсім пустинні острови.

Нед Ленд мовчки похитав головою, потім Консель і він вийшли з кімнати. Після вечері, поданої мені незворушним і ніби німим стюардом, я заснув трохи стурбований.

Наступного дня, 17 листопада, прокинувшись, я відчув, що «Наутілус» не рухається. Я швидко одягнувся і ввійшов у великий салон.

Капітан Немо був там. Він підвівся мені назустріч, уклонився і запитав, чи згодний я супроводжувати його.

Через те що він нічого не сказав з приводу своєї відсутності протягом цього тижня, я теж утримався говорити про це і відповів просто, що я і мої товариші готові йти слідом за ним.

— Тільки, капітане, — додав я, — я дозволю собі поставити вам одне питання.

— Будь ласка, пане Аронакс, і якщо я зможу відповісти, відповім.

— Так от, капітане. Як сталося, що ви, порвавши усякі зв’язки з землею, все ж володієте лісами на острові Креспо?

— Пане професоре, — відповів мені капітан, — ліси, якими я володію, не потребують від сонця ні світла, ні тепла. В них не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ні будь-які інші чотириногі. Вони відомі тільки мені одному і ростуть лише для мене. Це зовсім не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси? — вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— І ви мені пропонуєте йти туди?

— Саме так.

— Пішки?

— Навіть не замочивши ніг.

— І полювати?

— І полювати.

— З рушницею в руках?

— З рушницею в руках.

Я подивився на капітана «Наутілуса» з таким виглядом, в якому не було нічого похвального для нього. «Безперечно, він психічно хворий, — подумав я. — У нього був приступ хвороби, що тривав тиждень і, може, й тепер ще триває. Жаль. Я вважаю за краще, щоб він був диваком, ніж божевільним».

Цю думку, мабуть, легко було прочитати на моєму обличчі, але капітан Немо запросив мене йти слідом за ним, і я пішов з виглядом людини, що відважилася на все.

Ми прийшли в їдальню, де було приготовлено сніданок.

— Пане Аронакс, — сказав капітан, — прошу вас поснідати зі мною без церемоній. За сніданком поговоримо. Хоч я обіцяв вам прогулянку в лісі, але не можу обіцяти, що ви зустрінете там ресторан. Отже, наїдайтеся добре, бо обідати будемо, мабуть, лише пізно ввечері.

Я віддав шану сніданку. Він складався з різних страв, приготовлених з риб і морських кубушок, чудових зоофітів, приправлених водоростями. Запивали ми їжу чистою водою, в яку я, за прикладом капітана, додав кілька крапель наливки, що перебродила і була виготовлена, за камчатським способом, з водорості, відомої під назвою перетинчастої родоменії.

Спочатку капітан Немо їв мовчки. Потім сказав мені:

— Пане професоре, коли я вам запропонував піти на полювання в ліси Креспо, ви подумали, що я не послідовний. Коли ви довідалися, що мова йде про підводні ліси, ви вирішили, що я божевільний. Пане професоре, ніколи не слід так поверхово судити про людей.

— Але, капітане, повірте, що…

— Зробіть ласку, вислухайте мене, і ви побачите, чи можна обвинувачувати мене в непослідовності або божевіллі.

— Слухаю вас.

— Пане професоре, ви, так само як і я, добре знаєте, що людина може жити під водою при умові, якщо вона забирає з собою запас повітря для дихання. При підводних роботах робітник-водолаз, одягнутий у непромокальний одяг і надівши на голову металевий шолом, одержує повітря з поверхні через спеціальний шланг, з’єднаний з насосом.

— Цей одяг називається скафандром, — сказав я.

— Правильно, але за таких умов людина не вільна. Вона прив’язана до насоса, який через резинову трубку доставляє їй повітря. Це справжній ланцюг, що приковує людину до землі, і коли б ми таким чином були прив’язані до «Наутілуса», то не змогли б далеко піти.

— А яким же способом можна стати вільним? — запитав я.

— Користуючись приладом Руквейроля-Денейруза, винайденим двома вашими співвітчизниками, але вдосконаленим мною настільки, що він дає можливість вирушити з ним під воду — в середовище з зовсім іншими фізіологічними умовами — без будь-якої шкоди для організму. Цей апарат складається з резервуара, зробленого з товстого листового заліза, який я наповнюю повітрям під тиском п’ятдесят атмосфер. Резервуар прикріплюється на спині з допомогою ременів, як солдатський ранець. У верхній частині його зроблено пристосування на зразок ковальських міхів, яке доводить тиск повітря до нормального і тільки в такому вигляді пропускає через клапан. У звичайному апараті Руквейроля з цього пристосування виходять дві резинові трубки, які, розширяючись біля нижніх отворів, затуляють ніс і рот водолаза; одна з них служить для проведення вдихуваного повітря, друга — видихуваного, а язик водолаза затуляє то одну, то другу, залежно від того, хоче він вдихнути чи видихнути повітря. Мені, щоб витримувати значні тиски на дні моря, доводиться надівати на голову мідну кулю, до якої прироблені трубки для вдихання і видихання.

— Прекрасно, капітане Немо, але ж повітря, яке ви берете з собою, повинно швидко псуватися, а як тільки вміст кисню в ньому складатиме не більше п’ятнадцяти процентів, воно вже стає непридатним для дихання.

— Безперечно, проте я вже сказав вам, пане Аронакс, що насоси «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати повітря в резервуар під значним тиском, а за таких умов резервуар апарата постачає мене необхідним для дихання повітрям протягом дев’яти-десяти годин.

— Мені немає чого більше заперечувати. Я тільки запитаю вас, капітане, як ви освітлюєте