Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

тільки декілька укріплень, як наше, залишилися на піску, – розчаровано махнув рукою Янек. – У штабі забули про «Рудого».

Батько глянув на годинника – час було в дорогу. Міцно обнявшись, хвилину постояли нерухомо, а потім рвучко рушили до дверей, вийшли на подвір'я.

Під дверима чекав грузин з листом в руці, а за ним Томаш з рюкзаком, з якого стирчав дерев'яний держак.

– Хотів би вас просити, – почав Григорій, – щоб Гані, яка була з сестрою на балу, у власні руки. Пошта погано працює.

– А там усередині також по-грузинськи? – запитав Вест, глянувши на адресу.

– Вайдеда! – Саакашвілі ударив долонею в лоба, забираючи назад складеного трикутником листа.

– Іншим разом візьму.

Черешник, який під час цієї розмови добув із рюкзака невеличку зграбну сокирку (хотів передати її до Студзянок), знітився, сховав її і відійшов під стіну,

Вахмістр уже скінчив відчитувати вартового, проте ще стояв у воротах, бо щось зацікавило його на шосе. Дивився туди з-під низько насунутого на лоба кашкета.

– Громадянине поручик, – звернувся Янек до батька, – дозвольте познайомити вас з командиром розвідувального ескадрону.

– Вахмістр Калита, – виструнчився кавалерист, віддаючи честь, і показав рукою на захід, – 3 полону повертаються. П'ять з половиною років поневірялися там…

Замовк, пильно вдивляючись в обличчя людей на шосе. Було кільканадцятеро в шинелях довоєнного крою. Дехто з офіцерів встиг уже підперезатися, проте шинелі, накинуті на плечі наопашки, та незастебпуті коміри мундирів свідчили: це нерегулярне військо. Йшли не в ногу, двоє вели велосипеди, обвішані багажем, у руках несли валізи й клунки.

Коли порівнялися з брамою, наші засалютували, а вартовий, питально глянувши на вахмістра, взяв на караул. Перехожі випрямилися, відповідаючи на військові почесті. І тут сталася дивна річ: Калита, грізний службист, ступив уперед, одняв пальці від козирка і зовсім цивільним жестом, простигши вперед руки, гукнув:

– Пане ротмістр!

Чорнявий з сивиною офіцер, який, кульгаючи, йшов попереду, тримаючи в руці офіцерську шапку з малиновим околишем, обернувся на оклик і став. Збентежено дивився на браму, на вартового, який тримав карабін на караул і на чолов'ягу з шаблею в чорних піхвах при боці, котрий протягував до нього руки. Решта офіцерів теж затримались. Сивуватий, і досі не збагнувши, в чому річ, надів шапку, взяв під козирок.

– Вертаємося додому… – почав, відчуваючи, що по-винен щось відповісти, урвав і, тільки тепер пізнавши, хто перед ним стоїть, тихо мовив:

– Калита… Вахмістр Калита!

Обнялися. Ротмістр мідно притис до грудей свого унтер-офіцера, а потім одступив на крок і півголосом запитав:

– Що ви робите в цьому війську?

– Командую ескадроном. Завершую те, що разом з вами, пане ротмістр, почали першого вересня під Мокрою. Початок був непоганий, лише потім нам не пощастило. А тепер нічого, весь час лупцюємо їх. Поки вишні зацвітуть, коней у Шпрее напуватимемо.

– А я хотів би якнайшвидше на Віслу.

Вест попрощався з танкістами і, простуючи до машини, промовив до колишніх полонених.

– Кому по дорозі, прошу сідати. Ввечері будемо в Гданську.

Офіцери зраділи і миттю повилазили в кузов, допомагаючи один одному вантажити клуночки та велосипеди.

– Пане ротмістр, – подумавши, запропонував Калита, – залишайтесь.

– Ви що, збожеволіли? Коли б навіть хотів, то хто дозволить?

– Усе по закону. Доповімо командирові бригади. Вже в Явстров'ю був такий випадок, що довоєнні офіцери йшли з неволі прямо у військо…

– Ні, то не має сенсу, – урвав його ротмістр і, накульгуючи, пішов до машини.

З подвір'я прибіг Калитин кінь, штовхнув хазяїна головою в плече і чуткими темними губами узяв грудку цукру з долоні.

– Знайдеться і кінь, і шабля, а до Берліна близько! – гукнув командир ескадрону.

Ротмістр оглянувся саме тоді, коли мав уже вхопитися за борт кузова. На мить завмер. Руки оминули долоні товаришів, які хотіли допомогти йому,

– Дайте мої речі.

– Залишаєшся? Божевільний!

– Перекажіть жінці, що я буду трохи пізніше.

Поволі, на першій швидкості ваговоз повертав на,шосе. Один з офіцерів подав ротмістрові невеличку валізу і махнув на прощання рукою. Решта віддали честь. На шосе машина рвонула вперед. Ті, що сиділи в кузові, дивилися на самотню іюстать у конфедератці з малиновим уланським околишем, у шинелі наопашки – на офіцера, котрий вирішив повернутися на Віслу трохи згодом.

Розділ IX «ГЕРМЕНЕГЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ

Сіли до столу, поважно, немов у штабі дивізії, а генерал навіть поклав на середину, карту. Григорій штурхнув під бік Густліка й очима показав йому, що не лише на суходолі, але і на морській блакиті наведені тактичні позначки. Калита вже при брамі доповів про готовність ескадрону до маршу і тепер тільки погладжував вуса і притупував ногою, подзенькуючи острогою.

– Доповідайте, – звернувся генерал до Янека.

Не казав рапортувати, а попросив, немов начальника штабу: «доповідайте». Янек глянув, чи почула це Лідка, яка сиділа трохи осторонь біля рації, і почав голосніше, ніж годилося:

– У танку й на машині півтори вогневі одиниці. Баки повні, маємо запасну бочку палива. Можемо вирушати негайно і без заправки доїхати…

– Стривай, – урвав його генерал. – Я вже сказав, коли вирушаємо. Мене цікавить, чи ви не помітили чогось, що могло б вказати, де гітлерівці мають намір висадити десант? Минулої ночі нічого не зауважили в морі на своєму відтинку?

Хвилину всі мовчали, тільки дзвеніла острога та тихо попискувала морзянка з рації.

– Я перевіряв варту. Ніч стояла ясна, якби хто й з'явився на воді, ми помітили б, – доповів командир ескадрону.

– А якщо під водою? – несподівано запитав генерал. – Що на це скажете?

Шарик, повільно походжаючи біля столу, підійшов до Григорія, загарчав і загавкав.

– Тихше. Не тебе запитують, – насварився грузин. Пес прошмигнув під його рукою, витягнув якусь ганчірку з ікишєні куртки і, притримуючи лапою, почав рвати зубами. Гарчав при цьому з такого злістю, немовби терзав ворога.

– Накажи йому лежати, – мовив генерал до Янека. Кос схилився до пса.

– Віддай. Ну, кому кажу, дай, – розгладив синє сукно, оглянув і поклав на столі. – О, то Шарик гарчить надарма.

Генерал узяв безкозирку, придивився до золотих німецьких літер на околиші – «Військовий флот», – потім запитливо глянув на Саакашвілі.

– Опівдні знайшов. На нашій дільниці, але ж це ще з березневого відступу.

– Не з березневого, – вставив Янек. – Пес чує свіжий запах.

Лідка непомітно помацала, чи гаплики під шиєю добре застебнуті, підтягла комірець і тільки тоді доповіла:

– Німці кликали сьогодні по радіо: «Герменегільдо, виходь». Може, то якийсь корабель?

Генерал усміхнувся, заклопотано постукуючи пальцями по