Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

плечі рана, а сержант Шавелло почав ходити. Всі троє зійшлися на думці, що не для того роками воювали, аби тепер, коли настав останній момент, вилежуватись у госпіталі. Проте ніхто не хотів тікати будь-куди. Щоб не наскочити на жандармів і не опинитися під арештом, треба було знати розташування своєї військової частини. Швидкість і точність дії давали шанс пробитися на фронт. Саме тому вони розпитували всіх водіїв, які возили поранених, та пощастило їм лише сьогодні.

Після наради під каштаном перший побіг униз Юзек, підтримуючи завеликі на нього госпітальні штани. Діставшися до господарської частини госпіталю, зайшов у великий, мов клуня, намет, де під товстим брезентом ховалося справжнє царство простирадел, піжам, сорочок і кальсонів.

У наметі, захаращеному полицями й заваленому сотнями мішків, ніс службу сам начальник складу, а точніше, могутня, дебела пані капрал. Вона була така заклопотана, а може, тільки хотіла таку вдати, що зовсім не помітила Юзека.

– Рядовий Юзеф Шавелло! – вигукнув хлопець і виструнчився.

– Ну?

– Мені треба… – простяг руку до мішків на ближній полиці.

– Не руш, там бабські мундири. Чого тобі треба?

– Куртка тріснула, і в спину дме.

– Так би й сказав. Ось тобі голка, нитки. Сідай і зашивай.

– Слухаюсь.

Начскладу знову заходилася перелічувати цілу скирту кальсонів, щойно привезених із пральні.

Так, як і хвилину тому на Юзека, не звернула вона уваги й на Костянтина Шавелла, що ввійшов, накульгуючи, і зупинився перед нею, спершись на ліщинову палицю. Могла його не помічати, бо на блакитній піжамі не було погонів ані жодних відзнак; та, зрештою, в госпіталі по-іншому ставляться до чинів.

– Але ж… – почав сержант глибоким басом.

– Чого? – перепинила його начскладу. – Нещодавно міняли, чистих не дам.

– А я б і не взяв, – спокійно відказав сержант, присуваючись ближче до столу. – Тільки дивлюсь я, дивлюсь і думаю собі: які ви бліді, бо в наметі сидите й сонця майже не бачите.

– Війна, не час загоряти, – одрізала жінка, насупила брови й окинула поглядом Шавелла, ніби намагаючись угадати його наміри.

– Війні незабаром кінець, – правив своєї сержант, лагідно посміхаючись. – А від прогулянки часом більша користь, ніж од сидіння на роботі.

– Що ви маєте на увазі? -лише тепер жінка покинула рахувати. – Яка може бути користь од прогулянки? – спитала вона й замислено поплювала на хімічний олівець.

– А коли б, приміром, якийсь сержант, людина, може, і не першої молодості, але ще дядько хоч куди, хотів вам щось сказати…

– Хай каже…

– Тут він не скаже, – зітхнув Костянтин. – Є речі, про які можна говорити тільки на лоні природи, під весняним сонцем, а не, вибачте на слові, серед кальсонів, хоч і щойно привезених з пральні.

Начскладу вийшла з-за столу, пильно оглянула сержанта спереду і боків. її не часто запрошували на прогулянку, отже, подив якийсь час змагався в її серці з надією, аж поки надія перемогла і схилила до згоди.

– Катерина, – простягла вона руку, фіолетову від постійного писання хімічним олівцем.

– Костянтин, – сержант нахилився і ґречно поцілував руку, стукнувши, мов закаблуками, голими п'ятками в госпітальних капцях.

– Зашиваєш, малий?

– Зашиваю, – відповів з кутка Юзек. Начскладу хвильку роздумувала, чи не почекати, поки хлопець закінчить, але їй кортіло почути, що ж саме скаже сержант, отже, махнула рукою:

– Ну, то й ший собі.

Пані капрал підштовхнула Костянтина, вперед, і коли обоє вийшли з намету, справно зашнурувала вхід і повісила кілограмовий висячий замок на скобах, що з'єднували брезент зверху. Не могло бути сумніву – ніхто не проникне досередини. Глянула на сержанта, І він здався їй ще вродливішим, ніж у наметі.

– Ну, коли маємо йти… – вона відставила лівий лікоть.

– То ходімо, – підхопив Костянтин, узяв жінку під руку й повів у холодок під дерева.

– До лісу ведете, – сказала суворо пані капрал.

– Правда ваша, – відповів.

– Ви ж мали щось сказати.

– І то правда, – кивнув Шавелло. – Отже, пані Катерино, війна кінчається, весна буяє, кожна пташка, от хоч би ластівка, шпак, жайворонок, горобець, сойка, лелеченя, сорока…

– Скажемо, пане сержант, коротко: а також інші птахи, – начскладу хотіла пришвидшити хід подій.

– А також інші птахи, – згідливо мовив Костянтин, – гніздо мостять.

– І що з того?

– А те, що людина все-таки розумніша від пташки, також про майбутнє повинна думати… – розводився Шавелло і, оглянувшися, вирішив походити ще трохи, а тоді вертати назад, бо між деревами біля кухні помітив струнку Марусину постать.

Вогник підійшла до госпітальної їдальні під брезентовим дахом саме вчасно: за довгим, вузьким столом, сяк-так збитим із шершавих дощок, мотоциклісти вже дообідували. Взводний ковтав останні шматки, коли до нього підступив зброяр, літній чоловік з трьома автоматами, перекинутими за спину. Позаду нього стояла Маруся з оберемком магазинів через забинтоване плече.

– Санітарка казала, що вам потрібні.

– Нам? – здивувався взводний, але, побачивши сигнали, які подавала йому Маруся, змінив тон: – Ах, автомати, саме так…

– То беріть. Війна закінчиться, буде інвентаризація, а в мене на складі їх лишок.

Зброяр повернувся й пішов, а Маруся, прямуючи за ним, устигла ще прошепотіти мотоциклістові:

– За п'ятнадцять хвилин біля горба з каштаном. Проминаючи склад з мундирами, дала знак Костянтинові, щоб поспішав, а той кивнув головою – мовляв, розуміє. Начскладу не помітила їхніх жестів, бо саме відмикала замок, а потім, сміючись, розшнурувала брезент.

– Ох, пане Костянтин, ви таке кажете…

– Я вас прошу, пані Катерино.

– Отже, після вечері, – простягла йому руку для поцілунку. – Цікаво, як ви своє оповідання закінчите.

В кутку намету скромно сидів на стільці Юзек Шавелло, старанно зав'язував вузол і відкусував нитку.

– Готово?

– Так точно. Ось кладу нитки, тут голка, дякую, пані капрал.

– Добре, добре, синку, – відповіла лагідно жінка. Вона знову взялася рахувати білизну, але робота не йшла так справно, отже, перегодом усміхнулася сама до себе і, вийнявши з кишені дзеркальце, почала поправляти зачіску.

Молодий Шавелло ще раз уклонився й, покинувши намет, поволі обійшов його довкола. Оглянувся, чи ніхто не бачить, і, вхопивши кінець мотузки, що виглядала з-під брезенту, сховався в густих кущах ліщини край лісу. Присівши в траві, став тягти мотузку, мов рибалка, який знає, що гачок його вудки ковтнула велика риба. І ось у траві біля хлопця з'явилися три чималі мішки. Юзек ухопив їх і, не гаючи часу, шмигнув у березняк.

Якийсь час між деревами не було видно нікого. Потім прилетіли двоє жовтодзьобих закоханих шпаків – тупцювали одне