Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна

вона не була буденна сила, — сказав він, — і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних, і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!

Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.

Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.

— Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, — мовила старенька панна. — Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.

— Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.

— Вліті відай ваше весілля, Наталко, правда? — спитала Зоня.

— Не знаю, Зоню, — відповіла я тихо.

— Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.

— Може.

— З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.

Я не відповідала, чула лише, як поблідла.

— Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив'язатися, — говорила Зоня далі. — Мені видиться, що його ідеали — книжки; не так, Василю?

— Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, — відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. — Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) — питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.

— Як постараєтесь о сигаретку.

Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.

— А то куди? — обізвалися обидві жінки.

— Додому вже!

— І чого так скоро? — загомоніла Зоня. — Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана «Аufschwung»[61]. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.

Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.

— Нема Василя з сигаретами, — обізвалася старенька панна, — у його ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. — І сказавши це, вийшла.

— Коли би так панна Марія була молода, — сміялася Зоня, — то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.

— Вона така добра.

— А він?. — Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.

— Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, — відповіла я спокійно.

— Ну, вже ж! — І ступила наперед. — І так, напр., можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи; хвилями бував попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх. і я лише кажу, що перемінився: але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без «пімсти» не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у його все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.

Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.

Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно. чи сумно, я вже не знаю. «От, яка стріча наша!» — думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.

— А я й не гратулював[62] вам ще досі ваших заручин! — обізвався врешті поважно. — Але вам і так, певно, небагато на тім залежить.

— Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.

— І від мене?

— І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.

— Так ви хочете зміни? В чім же, напр.? — І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.

Я відповіла йому спокійним, повним поглядом. Що він хотів в мені збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:

— Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу.

— Хіба ж так не є?

— Бачите, що ні.

— Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи властиво вдоволеною?

— Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!

— Ага, ви боїтеся того співчуття!

— Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!

Він усміхнувся весело.

— Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.

— Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!. І це має бути якимсь доказом «любові ближнього»?

Він засміявся, а я з ним, однак насилу.

— Так ви волите боротьбу і само терпіння?

— В дечім волю. Впрочім, я люблю боротьбу (і я дивилася на його повним, спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнішим і чистішим. Таку боротьбу люблю!

— Так боріться!

— Задумую.

— Тепер сама найліпша пора.

— Ви іронізуєте.

— Я? О, зовсім ні; і я боровся!

— Як боролися?

— А так, щоб добитися до цілі.

— І що ж?

— Утомився.

— Втомилися, і чи назавсігди?

Він здвигнув плечима.

— Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може ніхто відбити позитивної цілі, — сказала я, — тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке життя передо мною! Яка ціль у мене!

— Так придумайте собі яку-небудь.

— Чи це можна?

— Можна.

— Що ж ви придумали би на моїм місці?

— Я придумав би перше. і то найперше розручитися.

— О, це неможливо, це зовсім неможливо, пане Орядин! — відповіла я скоро, сполохана немало наглим чуттям,