Харпер Лі - Убити пересмішника

Містер Тейт, прикривши долонею очі, подався вперед.

— Справді, він скажений.

Тім Джонсон посувався не швидше від черепахи, але не грався сухим листям, нічого не обнюхував, а несхибно тримався одного напрямку. Ніби його вела, підштовхуючи до нас, якась невидима сила. Було вже видно, як він здригався всім тілом, так кінь намагається одігнати від себе мух; пес то відкривав, то закривав пащу, його кособочило і все-таки тягло до нас.

— Він шукає місця, де померти,— сказав Джем.

Містер Тейт обернувся.

— Йому ще далеко до смерті, Джем, він ще й не починав здихати.

Тім доплентав до провулка за будинком Редлі і зупинився, певно, хотів зібрати останні проблиски свідомості, щоб вирішити, куди ж іти. Ступив ще кілька непевних кроків і тицьнувся у ворота Редлі, хотів обернутися, але не зміг.

Аттікус сказав:

— Гек, можна стріляти, поки він не зайшов у провулок. Бог його знає, кого він там зустріне. Кел, ідіть у будинок.

Келпурнія відчинила двері веранди і замкнула їх за собою на засув, потім передумала і лишила двері тільки на защіпці. Вона хотіла затулити собою щілину, але нам було все видно з-під її руки.

— Стріляйте, містер Фінч.

Містер Тейт подав Аттікусу рушницю. Мені і Джему стало недобре.

— Не гайте часу, Гек,— сказав Аттікус,— Стріляйте ви.

— Містер Фінч, тут треба з одного пострілу, без промаху.

Аттікус сердито похитав головою.

— Давайте, Гек. Він не ждатиме вас цілий день...

— Ради бога, містер Фінч, погляньте, де він стоїть. Схибиш — і вцілиш у будинок Редлі. А стрілець з мене нікудишній, ви ж знаєте.

— Та я вже років тридцять як не стріляв...

Містер Тейт мало не кинув рушницю Аттікусу.

— Буде чудово, якщо спробуєте зараз ви,— сказав він.

Наче в тумані, ми з Джемом побачили, як батько взяв рушницю і пішов на середину вулиці. Він ішов швидко, але мені здавалося, ніби він пливе під водою: час минав до болю повільно.

Коли Аттікус трошки підняв окуляри, Келпурнія прошепотіла:

— Господи милостивий, допоможи йому,— і затулила обличчя руками.

Аттікус зсунув окуляри на лоб, вони сковзнули і впали на землю. Було тихо, і я чула, як дзенькнули скельця. Аттікус потер рукою очі, підборіддя і швидко заблимав очима.

Тим часом Тім Джонсон все-таки щось збагнув: повернувся і поплентав вулицею далі. Ступив крок-два, зупинився, підняв морду і здерев'янів.

Здавалося, Аттікус, навіть не притуливши рушниці до плеча, натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Тім Джонсон підскочив, упав на землю і завмер, лежав, наче брунатно-біла купка. Він так і не зрозумів, що сталось.

Містер Тейт сплигнув з веранди і побіг до будинку Редлі. Біля собаки зупинився, присів, повернувся і постукав себе пальцем по лобі над лівим оком.

— Взяли трошки праворуч, містер Фінч,— вигукнув він.

— Як завжди,— відповів Аттікус.— Був би у мене вибір, я б віддав перевагу дробовикові.

Батько нахилився, підняв окуляри, каблуком розтер на порох побиті скельця, підійшов до містера Тейта, зупинився і подивився на Тіма Джонсона.

Одні за одними відчинялися двері, вулиця поступово оживала. Вийшли з дому міс Моді і міс Стефані Крофорд.

Джем заціпенів. Я вщипнула його, щоб він опам'ятався, проте Аттікус, побачивши, що ми йдемо до нього, гукнув:

— Сюди не можна!

Містер Тейт усміхався, коли вони з Аттікусом повернулися до нашого двору.

— Я скажу Зібо, щоб забрав його,— мовив він.— А ви не так уже багато й забули, містер Фінч. Кажуть, чого раз навчишся, то вже не розучишся.

Аттікус мовчав.

— Аттікус...— озвався Джем.

— Чого тобі?

— Нічого...

— Приємно було дивитися на таку роботу, Фінч Несхибний.

Аттікус круто обернувся. Перед ним стояла міс Моді. Вони мовчки глянули одне на одного, і Аттікус сів у машину шерифа.

— Слухай-но, Джем,— сказав він,— не підходь близько до собаки, розумієш? Бо мертвий він не менш небезпечний, ніж живий.

— Гаразд,— відповів Джем.— Аттікус...

— Що, сину?

— Та так, нічого.

— Що з тобою, хлопче, ти розучився розмовляти? — сказав містер Тейт усміхаючись.— Ти хіба не знав, що твій батько...

— Годі, Гек, час повертатися до міста.

Коли вони поїхали, ми з Джемом пішли до Стефані Крофорд. Вона сиділа на ґанку і чекала, поки приїде Зібо на своєму сміттєвозі.

Джем був приголомшений. Міс Стефані сказала:

— Гм-гм, хто б міг подумати, скажений собака в лютому. А може, він і не скажений, просто так — дурний? Уявляю собі перекошену фізіономію Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Аттікус Фінч застрелив його собаку. Б'юсь об заклад, собака просто десь набрався бліх...

Міс Моді зауважила, що міс Стефані заспівала б не такої, якби Тім Джонсон ще бродив по вулиці. Та скоро все з'ясується — голову Тіма пошлють у Монтгомері.

Поступово, хоч і невпевнено, Джем починав розмовляти.

— ...бачила його, Всевидько? ...бачила, як він стояв?.. Спокійний, ніби злився з рушницею... як швидко все у нього вийшло... а я десять хвилин цілюся, поки влучу...

Міс Моді злорадно посміхнулася.

— Ну, то як воно, міс Джін Луїзо, все ще думаєте, що ваш батько нічого не вміє? Все ще соромно за нього?

— Hi-i,— відповіла я покірно.

— Забула ще тобі сказати, що Аттікус не тільки грав на варгані, свого часу він був найкращий стрілець округу Мейкомб.

— Найкращий стрілець...— повторив Джем, ніби луна відгукнулася.

— Саме так, Джем Фінч. Гадаю, тепер ви іншої заспіваєте. Хіба не знаєте, що вашого батька прозвали Фінч Несхибний, коли він був хлопцем? Якщо, бувало, на «Пристані Фінча» він збивав чотирнадцять голубів з п'ятнадцяти пострілів, то скаржився, що даремно витрачає патрони.

— Він ніколи нам про це не розповідав,— промимрив Джем.

— Ніколи не розповідав? Та невже?

— Ніколи, мем.

— Цікаво, чому він ніколи не ходить на полювання? — запитала я.

— Я, певно, зможу тобі пояснити,— сказала міс Моді.— Твій батько передусім людина благородної душі. Вміння влучно стріляти — дар божий, талант, але щоб досягти вершини майстерності, треба ще багато працювати. Розумієш, стрільба — це не гра на піаніно чи щось таке. А може, вій облишив рушницю, бо зрозумів, що бог наділив його несправедливою перевагою над живими істотами. Я так думаю, що він вирішив не брати в руки рушницю без крайньої потреби, а сьогодні така потреба випала.

— Здається, він міг би пишатися,— сказала я.

— Нормальні люди ніколи не пишаються своїм талантом,— зауважила міс Моді.

Нарешті приїхав Зібо. Він дістав з машини вила, обережно підчепив ними Тіма Джонсона, кинув у кузов, потім полив з бідона якоюсь рідиною місце, де лежав пес.

— Поки що