Харпер Лі - Убити пересмішника

— Містер Фінч? Та він уміє робити все.

— Що, наприклад? — не вгавала я.

Келпурнія почухала потилицю.

— Точно не знаю,— мовила.

А тут ще й Джем допоміг — запитав батька, чи не збирається він грати за методистів, на що Аттікус відповів, що він надто старий, щоб грати; чого доброго, можна скрутити собі в'язи. Методисти хотіли будь-що викупити закладену ділянку церковної землі і викликати баптистів на футбольний поєдинок. Батьки всіх мейкомбських дітей, здається, готувалися взяти участь у футбольній баталії, за винятком нашого батька. Джем сказав, що йому навіть не дуже хочеться й дивитися на таку гру, але як би там не було, це все-таки футбол, і не піти неможливо. Він стояв і похмуро спостерігав, як батько Сесіла Джейкобса, граючи в команді баптистів, забиває голи. Ми з Аттікусом стояли поруч.

Якось у суботу, взявши з собою рушниці, ми з Джемом вирушили на полювання — може, трапиться кролик чи білка. Пройшли не більше як п'ятсот ярдів од подвір'я Редлі, коли я помітила, що Джем раз у раз поглядає кудись на дорогу. Поверне голову і зиркне скоса.

— Що ти там побачив?

— Собаку онде бачиш?

— Здається, то старий Тім Джонсон.

— Еге ж.

Хазяїн Тіма Джонсона містер Гаррі Джонсон був водієм автобуса в Мобілі і жив на південній околиці міста. Тім, червоно-брунатної масті пойнтер, був улюбленцем Мейкомба.

— Що він там робить?

— Не знаю, Всевидько. Може, краще вернутися де дому.

— Джем, адже тепер лютий.

— Все одно, треба сказати Келпурнії.

Ми помчали додому і влетіли до кухні.

— Кел, вийди на хвилинку на вулицю,— попросив Джем.

— Чого? Не можу я виходити на вулицю щоразу, коли вам заманеться.

— Там собака, і з ним щось негаразд.

Келпурнія зітхнула.

— Мені нема часу перев'язувати собачі лапи. Там у ванній є марля, візьми і перев'яжи сам.

Джем похитав головою.

— Він захворів, Кел. З ним щось недобре.

— Він що, намагається спіймати себе за хвіст?

— Ні, він робить отак.— Джем опустив плечі, зігнувся і почав широко роззявляти рот, наче золота рибка.— Отак він іде і, здається, нічого не тямить.

— А чи не розповідаєш ти мені казку, Джем Фінч? — сердито запитала Келпурнія.

— Ні, Кел, присягаюсь.

— І швидко він біжить?

— Ні, не дуже, підтюпцем. Він біжить сюди.

Келпурнія сполоснула руки і вийшла за Джемом надвір.

— Я не бачу ніякого собаки,— сказала вона.

Келпурнія йшла за нами, і коли ми поминули будинок Редлі, глянула туди, куди вказав Джем. Тім Джонсон був ще далеченько, але плентався у нашому напрямку. Рухавсь він якось дивно — здавалося, його праві лапи були коротші за ліві. Він скидався на автомобіль, що буксує в піску.

— Наче якийсь кривобокий,— сказав Джем.

Келпурнія дивилась розгублено, потім узяла нас за плечі і потягла швиденько додому. Зачинила за нами двері, кинулася до телефону і закричала:

— Контору містера Фінча! Містер Фінч? Це Кел. Клянуся богом, на нашій вулиці скажений собака, недалеко... біжить сюди... так, сер... Це... містер Фінч... Їй-богу, це Тім Джонсон... так, сер... гаразд, сер...

Вона повісила трубку, а коли ми запитали, що відповів Аттікус, тільки похитала головою. Потім знову підбігла до телефону, загриміла важелем і сказала:

— Міс Юла Мей... ні, я вже поговорила з містером Фінчем, більше не з'єднуйте... Послухайте, міс Юла Мей, чи не могли б ви подзвонити міс Рейчел і міс Стефані Крофорд і всім, у кого є телефони по нашій вулиці. Треба сказати їм, що йде скажений собака! Будь ласка, мем.

Келпурнія прислухалась.

— Я знаю, міс Юла Мей, що нині лютий, але я теж знаю, який собака скажений, який ні. Будь ласка, мем, не гайте часу!

Потім Келпурнія запитала Джема:

— А у Редлі є телефон?

Джем подивився в телефонну книгу і сказав, що нема.

— Вони все одно не виходять з дому, Кел.

— Яке це має значення? Я скажу їм.

Вона вибігла на веранду, ми з Джемом за нею.

— Не виходьте! — закричала вона на нас.

Сусідів попередили. По всій вулиці старанно зачинялися двері. Тім Джонсон ще не появився. Ми стежили, як Келпурнія, підібравши поділ спідниці і фартух, побігла до будинку Редлі. Вмить вона опинилася на веранді і почала тарабанити в двері. Ніхто не відповідав, і вона закричала:

— Містер Натан! Містер Артур! Сказився собака! Сказився собака!

— А їй, між іншим, треба заходити в будинок із задніх дверей,— зауважила я.

Джем похитав головою.

— Зараз це не має значення.

Але даремно Келпурнія стукала у двері. Ніхто не обзивався, здавалося, ніхто її не чув. Келпурнія побігла до задніх дверей, і саме в цей час на доріжці, що вела до нашого будинку, зупинився форд. З нього вийшли Аттікус і містер Гек Тейт.

Містер Гек Тейт — шериф округу Мейкомб. На зріст такий, як Аттікус, але трохи тонший. Довгоносий шериф носив шнуровані чоботи з двома рядами блискучих металевих дірочок, бриджі, мисливську куртку. І пояс, утиканий патронами. В руках важка рушниця. Коли вони з Аттікусом підійшли до веранди, Джем відчинив двері.

— Не виходь надвір, сину,— сказав Аттікус.— Кел, де він?

— Він уже, певно, десь тут,— і Келпурнія показала на вулицю.

— Він що, біг? — спитав містер Тейт.

— Ні, містер Гек, його всього судомить.

— Може, вийдемо назустріч, Гек? — запитав Аттікус.

— Краще зачекати, містер Фінч. Звичайно вони ходять по прямій, але хто знає. Він може піти по кривій, це було б краще, або вийде на задвірок Редлі. Почекаємо трохи.

— Не думаю, щоб він забрів у двір до Редлі,— сказав Аттікус.— Там загорожа. Певно, піде дорогою...

Я гадала, що у скажених собак виступає з рота піна, що вони бігають, плигають, хапають людей за горло і все це трапляється в серпні. Якби Тім Джонсон поводився саме так, то я б не дуже злякалася.

Нема нічого страшнішого, ніж загадково безлюдна вулиця. Тихо стоять дерева, змовкли пересмішники, зникли теслі з двору міс Моді. Містер Тейт чхнув, потім висякався. Зняв з плеча рушницю. У вікні парадних дверей з'явилося обличчя міс Стефані Крофорд, невдовзі підійшла міс Моді і зупинилася поруч. Аттікус поставив ногу на обніжок стільця і почав повільно розтирати долонею коліно.

— Ось він,— мовив Аттікус тихо.

Тім Джонсон вийшов із-за повороту і плівся дорогою, що огинала будинок Редлі.

— Дивись,— прошепотів Джем.— Містер Гек казав, що скажені собаки рухаються по прямій, а цей ледве плентає, і, здається, для нього завузька дорога.

— Схоже, що його нудить,— сказала я.

— Що б йому зараз не трапилося