Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

зацокав чунею об чуню і це їх зупинило на мить. Я закрутився, як млин, струшуючи з себе переслідувачів. І побіг далі. А вони, роздрочені опором, кинулися на мене з потроєною злістю.

Я не був готовий до цієї битки, напуджений мозок не давав ніякої ради. Насилу дотягся до шипшинового куща і запхався в терня. Пси відступили, валували збоку. Головне ‒ не впасти, розумів я. Бо тоді зірвуть шапку, придушать, загризуть. Я затрюхикав далі, але встояти не вдалося, двоє огирів скочили мені на плечі й повалили. Я скулився, як гусениця під тріскою. А вони згрудилися поверхи, танцюючи на мені свою ловецьку тризну. Я загубив одну чуню і ледве встиг затягнути ступню в холошу. З лежачого легше стягнути й рукавиці. Якщо це їм вдасться, мені амінь!

Що я знав робити: набрав повні груди воздуху і заревів, як полонинський ведмідь. То вирвалися з мене відчай і лють від безсилля… До Жиги часом завертав з ловів один стрілець. Підвеселивши себе горілкою, любив переглумлювати погуки різного птаства і лісової звірини. Люди реготіли, я теж прислухався. От і згодилося тепер. Моє ревище аж самого злякало. І пси схарапудилися, завмерли. Рівно настільки, аби я зіп'явся на ноги.

В руках невідь-звідки в мене з'явилася шелесната гілляка. Я відмахувався нею, як від рою ос. То вже була якась зброя. Пси гарикали, бризкали кривавою слиною, але шал погоні втрачали. Додавала свого і спека. Сморід собачого поту душив мене. А обтяжений потом і кров'ю одяг тягнув до землі. Але я боровся, відбивався від зграї ліктями, коліньми, головою і, здавалося, зубами. «Нехай вони вовки, ‒ думав я, ‒ зате я чоловік. І я повинен держати верх». Я спостеріг, що ліпше сунутися нахильці, тоді найспритніших псів, що вихапуються на плечі, легше скидати. А обхопивши спереду голову руками, ти на ходу наче пробиваєш живу стіну.

Так я і двигав, оглушений ґвалтом і болем. Не відчуваючи ні часу, ні напряму, ні сенсу своїх рухів. Я просто йшов, щоб виповнити якусь химерну забаганку долі, якесь несусвітенне випробування. Натужно дибуляв покосом, аж поки не вчув босою ступнею пружну твердь колосків. І впав.

Коли ввечері мене стягували з воза, пан Лойко, що ще різкіше пахнув фіалкою, сказав: «Ти сьогодні не з'їж ані одного черпака, навіть ложки їдла не з'їж, бо воно тобі смердітиме псиною. Маєш урок другий: псів не можна любити. Псів можна або боятися, або примусити їх боятися тебе, ‒ і поклав коло мене баклажку з дині. ‒ Це вино. Якщо не хочеш пити, обмий ним рани».

Вино випив сторож Чопик, а рани мої гоїв інакше. Гасив жменьку вапна, розколочував його з оливою, кип'ятив на вогні і мастив укуси. А поверхи обклав виноградним і вишневим листом. Коли рани загноїли, Чопик варив хвощ і змішував його з ягодою болотної журавлини. «Затягнеться, як на псові, ‒ воркував добрий вуйко. ‒ Головно, ти не бійся їх, псів. Бо страх вони чують, як свіжу кров, і з того ще більше дуріють».

Я не псів боявся, я боявся себе. Що розбуджу в собі хижу злість, підступну собачу повадку: лизати, доки не прийшов час укусити. А вийшло навиворіт: чим більше мене цькували, тим густішав спокій у моєму серці. Спокій сили і сила спокою. Бо замість того, аби псам оголосити війну, я брав від них усе, що міг узяти. Я ще більше наблизив їх до себе.

Для пана Лойка кожен пес мав ім'я. Тільки не я. Мене називали тут просто Кутьо. Пес по-мадярськи. І так, видно, буде до смерті.

Псів пускали на «збуя» щодругого дня. Мали день перепочинку. Пси, але не я. Я зализував рани, пошивав і латав ряндя, прибирав на видолинках паліччя й каміння, аби пси не поранили собі лаби в сліпій гонитві за жертвою. Тепер, пізнавши місцину, я чувся певніше. Тут, на приволлі, зроджувалися спасенні придумки. Готуючись до напуску, я став набивати в онучі й за пояс притлумлену м'яту. Декотрі пси, як і щурі, не люблять її запаху, від нього їх млоїть, і хіть до переслідування пригасає. Але цього було мало. Я мусив міркувати глибше, я ж не згубець!

З волокон потовченої кропиви сплів собі клапті мачули, якими обв'язував руки, стегна і плечі. Собачі зуби, що прокушували повсть, цю плетінку не пробивали. Ран після цькування стало менше. Я відмовився від дерев'яних боканчів, що струджували ходу, зате набив на товсті постоли бляшані заклепи, а на підошви ‒ підкови, і став твердіше чутися на ногах. Все це, крім м'яти, було видиме для пана Лойка, він не перечив. Аби лише живе опудало якнайліпше муштрувало псів його волостелина з Паланку.

Псарі пускали зграю, а самі березняком спускалися до поля, аби там дочекатися нас. Пан Лойко з бережка поглядав на гризотню через цівку зі скляним оком. Я знав, що не все відкривається його взору. Я міг мати миттєвий сховок у ярузі, за кущем чи за стіжком сіна, аби обдурити зірке око й пустити в хід свої хитрощі. Ще раніше я добився, аби глухий ковпак не зав'язували, бо він нібито здушує мені шию. Сам пришив його до коміра, як на жандармській пелерині.

«Твоя воля, якщо не боїшся лишитися без вух і носа», ‒ гигикали псарі. А я про свої вуха й не думав, мені потрібні були вуха собачі. Довгими вечорами вправлявся я, щоб помахом голови закидати шапку на плечі, аби звільнити рот. Так я міг обзиватися до псів. А як з ними говорити ‒ це я знав. Знав я і те, що пси різняться, як і люди. Серед них, як і серед нас, є заводії, пси-ватаги, до чиїх голосів прислухається майже ціле кодло. І що є пси непоступливі й зухабні, котрих ні словом не влестиш, ні знаком не зупиниш. Для одних готував я приману, для інших ‒ острогу.

Під час п'ятого бігу вгадав я ватага в довготелесому рвійному псові паленої масті. Віяла шерсті курилися за ним, як дим, коли він летів стрімголов понад травами. Палений був першим угоні, зате ніколи не кидався першим на «збуя», даючи це скусити невтримним хижакам. Обачний, розсудливий звір, він і голос подавав скупо, але грізно. Тому я його нараз завважив і заціпив. І вже другого разу мав для нього лакомину ‒ присмажену шкуринку солонини. Її я сховав у роті і, коли приспіла нагода (на споді неглибокої вирви) ‒ нахилився з нею перед ним. Шал