Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

важниця. Мало кликаних, ще менше обраних. Кланяйся там, коли стрінеш, Петрові Соломі. При мені вчився криничарського рукомесла. Біжи, неборе, пани не дочікують. А як упрієш від тої роботиці, завертай до моєї студні. Вона тя напоїть ситно, ой ситно…»

А я вже й так біг, закушпелюючи постолами гарячу куряву і хапаючи вухом дідове кахикання з глумливим муркотінням: «Хто з панами оре, той задом волочить…»

Я часто міркую: чому ми так легковажимо словами? Й самі коли їх промовляємо, сіючи по вітру, як лист; і коли слухаємо, та часто не чуємо чужі. Так і я тоді слухав Данила-Копача й не чув. А слово не розвійний лист, слово може впасти каменем нагнше болото; слово може лягти гойним мастилом на рану сердечну; за слово, як за нитку, можна взятися і випрямити свою долю. Та що там казати, всі ми заднім розумом тверді.

Пан пікер, якому показав мене Мордко, різнився від інших панів. Якась висока гордість застигла на його тварі. Гордість чоловіка, що знає собі ціну, а як зацінюють інші, його не обходить. Я одразу запримітив, що мав він не одну, а дві пари зіниць. Першою парою схапував тебе в один мент із ніг до голови, а другою просікав нутро, щось там видів своє. Крім очей, і все інше в нього було гостре ‒ і хрящуватий ніс, і проділ у глянсуватій чуприні, і чорні вусики, і носки чобіт, і дротяний пруг у пещеній руці.

«Ось це і є той сучий син, що смілиться проситися до вас на послух, пане Лойку», ‒ крутійкувато заторохтів Мордко і щугнув мене ліктем. Дорогою до Паланку я розповів йому про свою собачу планиду.

Гострий пан хльоснув ціпочком об чобіт і невідь-звідки вихопився грубезний картатий пес на високих тонких лабах. Він гаркнув на Мордка, заголивши черлені ікла. Жид сахнувся, випнув мене вперед, як загороду. За добрі два ступні від мене пес завмер, задніми лабами став яро дряпати землю. Ми дивилися одне одному в очі, я спокійно, пес ‒ із дражливим острахом. Я звільна відкрив долоні, ворухнув перстами ‒ пес подався вперед і сів. Пан Лойко різко щось буркунув, і той неохоче вернувся до нього.

«Добре, поважний Мордохею, ‒ мовив він рипучим голосом, ‒ я відправлю вам обіцяних двох щенят. А цей гостровухий най лишиться. Побачимо, що за звірець. У зайця й осла теж довгі вуха…» ‒ скривив тонкі бліді вуста, що мало виказувати осміх.

Ми стояли коло підошви замкового горба, бита дорога здіймалася до самих мурів Паланку, що черленів граненими дахами на вершечку. По ліву руку тягайся гряди винниці, по праву ‒ підковою розрослися яблуневі й горіхові дерева. Під їх шатрами тулилася псарня. Навісним гавкотом стріли нас її пожильці із заґратованих віконець. Просторий плац було всипано битою цеглою, а саме урочище обнесено плетеним заборолом. Челядники в шкіряних гачах клопоталися по своїх вирядах. Перед паном Лойком вони ламали шиї і приплющували очі, як триденні щенята. Усе довкола сотенними голосами дзявкало, скавучало, ревло й гарчало. Поки мій суворий поводир не брязнув хлистом об мідний лист. Від закуреної варильні рушили в різні кінці псарні теліжки з казанами, і черпаки заходилися над дерев'яними коритами, застукотіли-заклацали собачі зуби. Запахло смачним, я згадав, що не мав ще днесь у роті ні рісочки. І звично промкнув слину, заздрячи псам.

Пан Лойко забув про мене, ходячи від шопи до шопи і щось наказуючи псарям. Я валайкався двором, не знаючи, куди себе приткнути. А коли сіло сонце, постелив собі лободи й приліг під горіхом. І тут же мене розкопкали: «Вставай, спати на псарні не смієш, аби пси не звикли до твого духу». Пан Лойко повів мене до сторожової колиби. Показав збиту солом'яну лежанку і сказав: «Затям: добрий пес ‒ Це вовк у собачій шкурі. Чуєш, вовк! Це мій перший урок. А завтра буде другий. І не мийся завтра зранку. На цій службі тобі не вільно митися», ‒ і пішов, похльостуючи дротиком по халяві.

Тоді мене це здивувало. А вже з другого дня не дивувало ніщо. Після того як пси наїлися, мені теж зачерпнули черепок і простягнули через пліт. Я вгадав, собачі помиї були направду смачні: варені крупи з посіченим коров'ячим вим'ям і тельбухами, траплялися й когутячі гребінці та риб'ячі голови. Поживне, але не солене.

«Нічого, налижешся поту через день, ‒ утішив мене сторож. ‒ А може, й крові. Крівця солена».

Мені дали вбрати тяжку і грубу одіж із валяного сукна. Від неї тхнуло мерцем. На руки пов'язали шкіряні мішки, до голови приторочили такий же клобук із дірками для очей.

Потім я ліг на воза. Сторож, наш чоловік, черкнув навздогін ребром долоні хрестик у повітрі. Він має мене від чогось порятувати, здогадався я. Ми перетнули кам'яницю, що веде на Ужгород, і зіп'ялися на спад гори Ловачки. Обабоки простягалася благодатна долина, припараджена кущиками глоду й свербигуса. Око на ній спочивало.

З рідкого березняка вигулькнув пан Лойко, що свіжо пахнув фіалкою. Рипіли в траві чоботи і рипів його сухий голос: «Слухай сюди урок. Побіжиш у долину, за тобою пустяться пси. Ти для них звір, злодій, смертельний супротивник. Вони тебе схочуть загризти. А ти відбивайся, борони себе з усіх сил. Головний зміст твоїх дій ‒ вижити. Бо коли не вцілієш, хто забере платню? Якщо доволочишся до житнього поля, дістанеш на вечерю два черпаки. Пси ‒ по одному, а ти два. Дуже масна буде щерба, на волових кістках», ‒ він показав гострі дрібні зуби, готові перетерти будь-яку кість.

У хащині затрубів ріг, і я вергнув скуте хламидами тіло донизу. Я біг, спотикався, перевертався, вставав і далі біг, наскільки давали ковзкі грабові чуні на ногах. Як тільки запахли мені цвітом перші кущики, я почув, ні ‒ вчув псів. Від їх збісного гону щулилася земля і зривалися з квіток бджоли. Потилицею чув я шалене хекання. То були вчені пси, вони гнали без зайвого галасу, зі злобною втіхою. Я став, щоб утвердитися на ногах, чекаючи першого наскоку. Загупали тверді тіла, зуби вчепилися мені в поли, в рукави, в ноги. Вони тягли мене вусібіч, інші продиралися, аби дістати поживу й собі.

Враз пси зняли переможний гавкіт, показуючи цілому світові зацьковану жертву. Яка це була страховидна мука ‒ хилитатися під гроном оскаженілих туш, вчуваючи натягнутими нервами як де-не-де твою шкіру пробиває гостре ікло. Груба повсть не рятувала до кінця. Тоді я