Юрій Володимирович Сорока - Хотин

яничар поклали. Славно ви погуляли. Та й ми трималися, поки не підкурили нас. Так диму напустили, мало Богові душу не віддав.

Підійшов Максим Горбоніс. Поплескавши по плечу Андрія, привітався. У стомлених очах промайнув теплий вогник.

— Ну, от і знову разом. Казав я тобі, Микито, що нашого Кульбабу ні куля, ні шабля не зачепить. Такого шалапута ніяка колька не візьме.

– І ти, Горбоносику, живий-здоровий! Ну, слава Богу. Повоюємо ще та горілочки хильнемо. Я тут ще одного турка без гаманця залишив, — Андрій витягнув із широкої кишені синіх шаровар вишитий золотом оксамитовий гаман, туго набитий монетами.

— Встигаєш! — засміявся Максим.

— За шинкарями все одно не вженуся, вони, жиди кляті, у два дні кишені витрусять!

— Що є, то є! — підтримав Микита.

Друзі на радощах проговорили до сутінок, тож коли на землю насунула темрява, знали все, що з ким відбулося за ці неспокійні п'ять днів. Військо вирушало до Хотина визволяти поляків від турецької навали.

Хотин

День двадцять сьомого серпня видався напрочуд сонячним, проте не спекотним. Хоча сонце було ще по-літньому високо, повітря вже дихало осінню. Ледве відчутне, це дихання наповнювало сумом. Ще буяє зелень трав і шелестить на деревах листя, але не за горами вже час, коли природа повільно зануриться у сон. Небо закриють важкі сиві хмари, рясно поливаючи все навколо дрібним холодним дощем, а потім і білі мухи налетять. Снігова ковдра накриє землю, і все застигне до теплої довгожданої весни. Старий, як світ, перебіг від народження до загибелі. Те, що ще недавно було важкими зеленими бруньками, жовтим сухим сміттям сиплеться під ноги восени, щоб потім знову відродитись і померти. Сонце сходить і сідає, віє вітер, і несуть свої хвилі широкі ріки… Неосяжне диво життя. Неосяжне, як перший крик малюка у курній хатині, і неосяжне, як промені першої зірки на потемнілому небі…

Однак, схоже, до цього не було нікому діла наприкінці літа буремного 1621 року від Різдва Христового. Хіба лише сиві стіни Хотинської фортеці байдуже поглядали навкруги, ловили останні лагідні промені літнього сонечка. Люди, що їх тут зараз зібралося більше, ніж будь-коли, були зайняті зовсім іншим — готувалися вбивати одне одного…

Армія султана Оттоманської Порти Османа II, здолавши сотні кілометрів до місця майбутнього бойовища, з'єдналася нарешті з ордами Джанібек-Ґірея і Кантемір-мурзи. Позаду залишилися стрімкі вершини Балканських гір і переправи через Дунай і Дністер. Цього разу всі вілайєти величезної імперії зробили свій внесок у військо падишаха, навіть за мірками Туреччини армія була величезною. Невірних чекала неминуча смерть або прийняття влади могутнього падишаха. Польща мала стати ще одним із вілайєтів, а кубло розбишак-козаків — бути стертим з лиця землі.

Військо сяяло пишністю і багатством. Розкішний одяг кінних сипахів вражав спостерігачів, а султанські гвардійці — яничари, здавалося, були вбрані на парад. Із заломлених назад білосніжних кауків бюлюк-пашів до самої землі звисали прикраси з пір'я — відзнака мужності, виявленої в боях за падишаха. Обози розтяглися на десятки кілометрів, везучи за сановитими воїнами вишукану їжу, напої, предмети розкоші. Блискучі стволи гармат налічували сотні, нечувану в ті часи силу. Верблюди важко вгиналися під вагою чавунних ядер і бочок із порохом, а обозна обслуга нараховувала багато тисяч. У складі війська були навіть мулли і ворожки. Чотири бойові слони мали до смерті налякати невірних, котрі не бачили ніколи в житті цих могутніх тварин. Навіть вічно брудні татари на маленьких кошлатих кониках мали інший, ніж завжди, вигляд. Намагаючись не відставати від турків, вони одягнули своє найліпше вбрання і з погордою сиділи тепер у сідлах. Джанібек-Ґірей і Кантемір-мурза були схожі на невеличких царків.

Осман II на чорному, як ніч, огирі гарцював попереду загону охоронців і пишно вбраної свити. По-жіночому тендітні руки падишаха тримали прикрашену золотими бляшками вуздечку. Білосніжно-білий плащ прикривав сяючий на сонці панцир його великого предка — султана Сулеймана. Молодий володар вважав, що разом із панциром він перейняв мужність і військове щастя могутнього завойовника.

Позаду почувся тихий шурхіт: під'їхав Гусейн-паша. Мовчки схиливши голову, він чекав, поки на нього звернуть увагу.

— Чого тобі? — невдоволено кинув султан.

— О, не гнівайся, мій повелителю, у мене добрі новини, — озвався візир.

— Кажи.

— Повернулися наші славні воїни, котрі залишалися викурювати нечестивих собак над Прутом.

– І з чим вони повернулися?

— Козаків знищено. Десятьох взяли в полон і привели, щоб поставити перед твої очі, володарю світу.

— Це добре! Давай сюди цих гяурів. Утім, стій. Скільки людей ми там втратили?

Гусейн-паша замовк, не знаючи, як краще розповісти про все й не викликати гнів у падишаха на свою голову.

— Ну, чого мовчиш?

— О володарю, Аллах забрав до себе багатьох своїх славних синів…

— Що?! Не мели, кажи — скільки?!

— Близько тисячі сейменів. І дві сотні яничар із бюлюка паші Мустафи наклали головами.

Очі Османа II дико заблищали. Він рвонув з місця коня і, під'їхавши, схопив Гусейн-пашу за горло. Тонкі пальці глибоко вп'ялися в гладку шию візира.

— Ти здурів! Це неможливо!

— Це правда, повелителю, Аллах прогнівився на нас, — Гусейн харчав, але не смів поворухнутися.

— Козаків була лише жменька! Поясни мені, як вони могли знищити таку кількість війська?

— Ні, володарю землі й неба. Гяурів було кілька тисяч, і вони, як звірі, сховалися до нори. Тож щоби здолати їх, довелося піти на деякі втрати…

— О Аллах! Ми ще не починали битви! Веди до мене тих собак!

Осман спішився і віддав коня служці. Мов із-під землі перед ним виросло м'яке ложе, встелене червоним шовком, і нефритовий столик із золотим кунганом вина та величезними китицями винограду. За спиною стали два кремезні охоронці. Невільниця у напівпрозорих шароварах, що крізь них проглядали стрункі дівочі ноги, по вінця наповнила всипаний самоцвітами келих тридцятирічним грецьким вином. Султан, люто позираючи навкруги, сів на подушки. Схопив келих і миттю перехилив його. Невільниця знову схилила кунган над келихом, але Осман відсторонив її.

— Досить. Ну, де вони?

Здалеку з'явилися п'ятеро вершників. Вони супроводжували валку закутих у кайдани бранців. Валка повільно пересувалася, гримаючи важкими ланцюгами. Довжелезні чуби запорожців геть злиплися від чорної запеченої крові, а на засмаглих обличчях не залишалося живого місця від синців і подряпин. Наблизившись, полонені спинилися за десяток кроків від султана. Між ними і ложем Османа відразу виросли четверо яничарів із шаблями наголо. З-під заліплених кров'ю і землею лобів на Османа поглядали повні ненависті очі.

— А чого вони стоять? — нервово скрикнув султан, звертаючись до Гусейн-паші.

Візир махнув рукою, і охорона почала бити козаків