Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Машина мчала одним з найбільших міст світу. За нею їхала машина з її охоронцями. Ще один сидів поруч із водієм. Чого їй боятися?

«А чого я задаю собі це запитання?» — подумала раптом Таумі.

Машина спинилася біля її нью-йоркського офісу. Таумі поцілувала Іветту. Поцілувала так, що та скрикнула, а на губі виступила кров.

— О, люба, пробач, — сказала Таумі.

Її очі сміялися. Тільки десь на денці їх все ще сидів незрозумілий острах.

IX.Таумі — Маг

Увечері того ж дня Таумі Ремпбелл під’їхала на своєму улюбленому (чи одній з улюблених її машин) розкішному білому «Роллс-ройсі» до не вельми великого двоповерхового будинку майже на околиці Нью-Йорка, в Іст-Дортменді. Будинок цей, старовинний, цегляний, явно збудований не пізніше кінця вісімнадцятого століття, стояв на тихій вуличці, яка, втім, увечері, а надто вночі ставала небезпечною. Адже до неї примикав один з латиноамериканських кварталів, що сусідив із кварталом карибським, і босота іспаномовна та франкомовна не раз скроплювала бруківку (таки бруківку, а не асфальт) кров’ю. Втім, розборки між бандами «латинос» і «карибос» ніколи не відбувалися на самій вулиці. Тут могли хіба що підстерігати самотнього перехожого. Будинок же, який значився на запрошенні як приміщення таїтянського земляцтва, розташовувався за міцним кам’яним муром, поверх якого стирчали тонкі, але загострені залізні палі. Перед гостряками палі увінчували чотири- і п’ятикутні зірки та ромби, тому в цілому загорожа виглядала доволі художньо. У вікнах будинку ввечері двічі на тиждень загорялося світло і світилося рівно до півночі. Опівночі ж світло, очевидно, гасло в усіх кімнатах. Доки воно горіло, часом за жалюзями можна було розгледіти неясні тіні, схожі на людські й на тварин — чи то кіз чи оленів, може, й корів. А проте дивуватися з цього не було кому, бо з одного боку до огорожі будинку прилягав старий занехаяний сад, що був невідомо чиєю приватною власністю. У маленьких будиночках з іншого боку жили не надто цікаві бідняки, а навпроти через вулицю розміщувався якийсь занедбаний склад.

З воріт особняка раз чи два на день часом виїжджала машина — джип, мікроавтобус, лімузин, вантажівка — а часом і заїжджала. На воротах не було жодної табличкк, окрім номера. Отож, коли «Роллс-ройс» із Таумі та її охоронцями під’їхав до будинку, вона завагалася, чи туди потрапила. Вона вагалася, чи приїжджати на шикарному автомобілі, чи вибрати щось скромне, та все ж вибрала дорогий — хай бачать земляки, що вона чогось таки досягла. Зате вирішила одягтися скромно — у не надто коротку чорну сукню з дорогої, але нічим не оздобленої тканини, майже не декольтовану. Таумі вдягла тонкі ажурні рукавички, а її волосся цього разу просто вільно розсипалося на плечах. Доволі скромними були й відкриті легесенькі черевички.

Доки Таумі розмірковувала перед ворітьми, що робити далі, ворота безшумно розчинилися.

— Нас, здається, запрошують, — посміхнувся, повертаючи голову, водій.

— Запрошують, то й поїхали, — звеліла Таумі.

Машина в’їхала на чисте, викладене чорно-білою (наче шахова дошка) плиткою подвір’я. Біля дверей молодик, одягнутий у бездоганний білий костюм, з шоколадною, майже як у Таумі, шкірою обличчя. Руки його були зодягнуті в білі рукавички. Молодик шанобливо схилив голову і чистісінькою англійською сказав, що дуже радий і щасливий від імені пана президента товариства захисту й дослідження таїтянської культури вітати таку знамениту, поважну і шановану гостю. Він зараз проведе дорогу пані Ремпбелл до президента, але просить від його імені, аби охоронці лишилися або в машині, або ось тут, у кімнаті, зліва при вході. При бажанні їм запропонують вечерю чи просто каву.

— А якщо я побажаю, аби мої охоронці пішли зі мною? — виклично сказала Таумі, й очі гостро зблиснули.

— Вам нема чого боятися, найясніша пані, — сказав молодик. — Тут ваші друзі, земляки і прихильники. Ми нічого не маємо проти ваших супутників і охоронців. Але ми хочемо повести вас туди, куди, згідно з нашими традиціями й певними ритуалами, може заходити лише особа нашого народу й особливого становища, якою є ви, дорога міс Ремпбелл. Не бійтеся нічого.

— Гаразд, — сказала Таумі. — Я нічого й не боюся. Ходімо.

Молодик у білому костюмі, що так контрастував із кольором його шкіри, як чорна сукня Таумі з кольором її лімузина, провів гостю спочатку видовженим коридором із глухими стінами, потім повернув праворуч, перетнув попереду Таумі невеличку кімнатку і відчинив двері, що наче виросли перед ними. Вони опинилися у ще меншій кімнатці. Молодик дістав з кишені щось схоже на пульт і натиснув кнопку. Розсунулася частина підлоги, відкриваючи круглий отвір, десь знизу слабо підсвічений.

— Нам доведеться спуститися вниз, — так само приязно сказав молодик. — Тут трохи крута драбинка. Але ви нічого не бійтеся. Я спускатимуся першим і, якщо потрібно, підтримаю вас.

З цими словами він і поліз униз. У грудях Таумі вже наростало глухе роздратування, і вона на якусь мить завагалася, чи не повернутися й не піти геть.

«Якась комедія», — подумала вона.

Все ж вирішила подивитися, що буде далі, що її чекає і що являє таємничий президент цього загадкового товариства, резиденція котрого знаходиться під землею. Тим більше, що в листі була обіцянка повідомити про брата, маму і неї саму. Гаразд, вона перетерпить цей ідіотизм. Таумі стала спускатися вниз по доволі крутій залізній драбині. Подумала: добре, що все ж вдягла тоненькі білі стринги, нехай ними, як і її знаменитою, жаданою багатьма дупкою, милується цей бевзь, що, напевне, задер голову.

Вона благополучно спустилася вниз, лише раз оступившись, почувши при цьому: «Я підтримаю вас, міс Таумі, не бійтеся».

— Я й не боюся, — відказала Таумі.

Зрештою драбина закінчилася. Таумі ступила на землю, молодик легенько підтримав її при цьому. Вони знову були у невеличкій, тьмяно освітленій кімнатці.

«Невже буде ще одна драбина?» — злостиво подумала Таумі.

Але її супроводжуючий знову дістав пульта, натиснув кнопку, розчинилися невидимі двері, й Таумі мало не зойкнула. Перед нею яскраво спалахнуло світло. У доволі великому залі на стінах горіли факели, вставлені у великі, оздоблені таємничими фігурками казкових звірів чаші. На стіні перед ними горів великий, складений із різнокольорової гірлянди напис англійською: «Gveen Tawmi».[6]

Враз полилася тиха, але явно величальна музика, підсилена ударами барабанів, що лунали десь наче здалеку.

«Оце так!» — подумала Таумі.

— Ходімо, — сказав молодик. — Його світлість пан президент чекає на вас.

Він відчинив двері. Таумі побачила невеликий кабінет, який швидше нагадував монастирську келію — щось подібне Таумі бачила у Франції під час екскурсії, яку їй влаштував один із її прихильників.