Олександр Грін - Пурпурові вітрила

побачив і я цей портрет — фотографію молодої красуні, що дивилася прямо в обличчя, трохи нахиливши голову.

— Ніщо не винагородить мене, — сказав Філатр, закурюючи і різко кидаючи сірника. — Якою б своєрідністю, аскетизмом, по-своєму, звичайно, не вирізнявся ваш внутрішній світ, — ви, дорогий Гарвею, хочете побачити посмішку на обличчі щастя. Не заперечуйте. Але на цій дорозі я не отримаю нічого, бо ж бажання моє нікому не виконати. Воно просте й точне, проте не справдиться ніколи. Я вилікував багато людей, але не зумів вилікувати свою дружину. Вона жива, але все одно що померла. Це її портрет. Вона не повернеться сюди. Все інше нічого не важить.

Сказавши так і попереджаючи мої слова, навіть моє мовчання, які, за всієї їхньої щирості, мали тільки ускладнити цей раптовий момент погляду на тільки-но відкриту чужу душу, Філатр подзвонив і сказав слузі, щоб подали екіпаж. Не прощаючись остаточно, ми домовилися, що я повідомлю йому про те, як я відвідав Брауна.

Ми вийшли вдвох і розійшлися біля під’їзду. Заплигнувши на сидіння, Фільтр від’їхав і обернувся, крикнувши:

— Ось так, із цим не… — Решту я не розчув.

Розділ VII

Контора Брауна «Арматор і Вантаж», як більшість контор такого штибу, містилася на набережній, зовсім недалеко, отже авто можна було не брати. Я відпустив водія і, щойно увійшовши до гавані, кинув тривожний погляд на мол, де бачив учора «Ту, що біжить по хвилях». Хоча вона була тепер доволі далеко від мене, я миттю вздрів її щогли і бушприт на тому ж таки місці, де вони були вночі. Від душі мені відлягло.

День видався гарячий, паркий, як повітря над розжареною плитою. Дещо стомившись, я затримав крок й увійшов під полотняний навіс портової таверни, щоб утамувати спрагу.

Поміж небагатьох відвідувачів я побачив схвильованого матроса, який, розмахуючи забутою у збудженні склянкою вина і не раз збираючись її перехилити, проте знову забуваючи, доповнював свою промову різкими жестами, звертаючись до компанії моряків, що займали стіл у кутку. Поки я спинився біля стійки, вухо мені різонуло слово «Ґез», через що я, також забувши про свою склянку, негайно повернувся і дослухався.

— Я його не забуду, — говорив матрос. — Я плаваю двадцять років. Я бачив стільки капітанів, що коли їх відразу сюди впустити, не вистачить місця всім стати на одній нозі. Я розумію так, що Ґез — справжній диявол. Не дай боже служити під його командою. Якщо йому хто не сподобається, він вимотає з нього всі жили. Я вам скажу: це скажений чоловік. Одного разу він так затопив тесляреві у вухо, що той знепритомнів і годину з гаком не міг підвестися — знай собі стогнав. Мені самому дісталося; більше за мої відповіді. Я люблю відповідати так, аби людина вся позеленіла, а причепитися не могла. Але хай він скажений, це ще півбіди. Він капосний, мерзотник. Нічого не вгадаєш по його пиці, коли він кличе тебе. Може, дасть склянку горілки, а може бути — зіб’є з ніг. Це в нього — раптом. Буває, що говорить тихо і розумно, як людина, але якщо не так глянув або промовчав — «розумій, мовляв, як знаєш, чому я мовчу» — і готово. Ми всі змордувались і гуртом вирішили піти. Ходить чутка, що вже не раз команда кидала його посеред рейсу. Що ж! На його життя дурнів вистачить!

Він замовк, роззявивши рота і дивлячись на свою склянку в злісному подиві, наче бачив там ненависного капітана, потім разом перекинув склянку і заходився сердито набивати люльку. Все це стосувалося мене.

— Про якого Ґеза ви говорите? — спитав я. — Чи не про того часом, судно якого зветься «Та, що біжить по хвилях»?

— Він самий, пане, — відповів матрос, тривожно глянувши мені в обличчя. — Ви, значить, знаєте, що це за людина, якщо тільки він людина, а не скажений собака!

— Я чув про нього, — сказав я, підтримуючи розмову з метою дізнатися якнайбільше про людину, в компанії якого збирався перебути невизначений час. — Але я з ним не зустрічався. Чи справді він нелюд і негідник?

— Цілковита… — почав матрос, похлинувшись і збуряковівши, з урочистою повільністю присяги, мабуть, маючи намір додати «істина», — як за моєю спиною, перебиваючи відповідь матроса, вилетів несподіваний, різкий вигук: «Нісенітниця!» Чоловік підійшов до нас. Це був теж матрос, охайно одягнений, грубого й тямущого вигляду.

— Цілковита нісенітниця, — сказав він, звертаючись до мене, але дивлячись на першого матроса. — Я не знаю, що вам до капітана Ґеза, але я — а ви бачите, що я не начальство, що я такий само матрос, як цей зіпака, — він презирливо кинув погляд в обличчя отетерілому ораторові, — і стверджую, що капітан Ґез, по-перше, справжній моряк, а по-друге, людина прекрасна і чуйна. Я служив у нього з січня по квітень. Чому я пішов — це діло моє, і Ґез нічим тут не завинив. Ми зробили два рейси на Гор-Сайн. Нікому з усієї команди він не сказав поганого слова, а наш брат — що там виляти — самі знаєте, народ строкатий. Тепер ця людина говорить, що Ґез побив теслю, з інших робив котлети. Хто ж повірить такій собі брехні? Ми отримували порціон кращий, аніж на військових судах. У неділю нам видавали пляшку віскі на трьох. Боцману і швидкому на розправу Бутлерові, старшому помічникові, капітан при мені дав неабиякої нагінки за те, що той погрозив кухареві кулаком. Тоді ж Бутлер сказав: «Чорт вас зрозуміє!» Капітан Ґез збирав нас, бувало, і читав вголос такі історії, про які ми ніколи не чули. І якщо поміж нас спалахувала сварка, Ґез казав одне: «Робіть добро один одному. Зло народжує зло».

Скінчивши, але, мабуть, маючи ще багато чого сказати на користь капітана Ґеза, матрос оглянув усіх присутніх, махнув рукою і, з виразом терплячого несхвалення, став слухати оскаженілого обвинувача Ґеза. Я бачив, що обидва вони цілком щирі і що мова заступника обурила обвинувача так, що той спаленів. В одну хвилину проревів він не менш десятка імен, волаючи до їхньої відсутності, відсутності свідків. Він клявся, пропонував йти з ним на якесь судно, де є люди, постраждалі від Ґеза ще торік, і закінчив єхидним питанням: чому захисник так мало служив на «Тій, що біжить по хвилях»? То й з гідністю, але й запалом розповів, як він захворів, через що звільнився після прибуття до Лісса. Заплутавшись у крику, обидва стали посилатися на тих самих осіб, оскільки з’ясувалося, що ганьбитель