Олександр Грін - Пурпурові вітрила

— Так, я винен, даруйте! Я засмучений! Я розлютований! Ви не пошкодуєте, зазнавши невдачі у Брауна. Втім, обставини складаються так, що нам з вами не по дорозі. Всього найкращого!

Не знаю, що подіяло неприємніше, — грубість Ґеза або цей його дивний порив. Стенувши плечима, я спустився на берег і, далеченько відійшовши, обернувся, щоб ще раз побачити високі щогли «Тієї, що біжить по хвилях», з упевненістю, що Ґезові, або Брауну, чи обом разом доведеться поставитися до мого наміру найпозитивнішим чином.

Я попрямував додому, не розбираючи дороги, втративши відчуття місця і часу. Потрясіння ще не вляглося. Хід передчуттів, невловимих, щойно я заходився докладно розбирати їх, лунав у глибині серця, не вступаючи у свідомість. Низка ніколи не пережитих станів, з яких я не вибрав би жодного, відзначалась у думках моїх рідкісними поєднаннями слів, що нагадували розмови уві сні, і мені було не до снаги прогнати їх. Одне, всупереч розуму, я відчував, без жодних пояснень і доказів, — те, що корабель Ґеза і невідома дівчина Біче Сеніель, далебі, пов’язані між собою. Якби я був спокійний, то поставився б до своєї ідеї про зближення корабля з дівчиною як до дикої забобони, але тепер було інакше, — уявлення виникали з тією переконливістю, як буває з горем чи переляком.

Ніч пройшла кепсько. Я бачив сни, — багато важких і вигадливих снів. Мене мучила спрага. Я прокидався, пив воду і засинав знову, переслідуваний навалою думок, утомливих, як неправильна задача із занедбаною помилкою. Це були розрахунки почуттів між собою після події, котра порушила їх природний перебіг.

О дев’ятій годині ранку я був на ногах і, винайнявши автомобіль, поїхав до Філатра. Тільки з ним міг я говорити про справи цієї ночі, і мені було необхідно, істотно важливо знати, якої він думки про такий поворот «тріщини на склі».

Розділ VI

Хоча було рано, Філатр змусив чекати себе дуже недовго. За три хвилини, як я сів у його кабінеті, він увійшов, вже одягнений до виходу, і попередив, що на десяту годину йому треба бути у шпиталі. Він одразу ж накинув оком на мій вигляд, сказавши:

— Мені здається, що з вами щось сталося!

— Між конторою Вугільного синдикату і рогом набережної, — мовив я, — стоїть чудове вітрильне судно. Я побачив його вночі, коли ми попрощалися. Назва цього корабля — «Та, що біжить по хвилях».

— Як! — сказав Філатр, здивований більше, ніж навіть я очікував. — Це не жарт?! Але… дозвольте… Нічого, я слухаю вас.

— Воно стоїть і тепер.

Ми перезирнулись і деякий час сиділи мовчки. Філатр, опустивши очі, повільно підвів брови; по виразному його обличчі пройшов нервовий струм. Він знову подивився на мене.

— Так, це б’є, — зауважив він. — Але є продовження, звісно?

Попереджаючи його невисловлену підозру щодо того, що я міг бачити «Ту, що біжить по хвилях» раніше, ніж прийшов учора до Стерса, я розвіяв її на попіл і передав розмову з Ґезом.

— Ви погодитеся, — докинув я наприкінці своєї розповіді, — що в мене могло бути тільки це бажання. Жодна інша дія не годиться. Мабуть, я повинен їхати, якщо не хочу залишитися на все життя з безпорадним і дурним каяттям.

— Атож, — зауважив Філатр, сягаючи сигарою в повітрі до уявної попільнички. — Все так. Але становище, як не крути, делікатне. Втім, це — часто питання грошей. Мені здається, я вам допоможу. Річ у тому, що я взявся вилікувати дружину Брауна, коли, на думку інших лікарів, їй уже годі було зарадити. На зло їм або з люб’язності до мене, але вона врятувалась. Як я бачу, Ґез посилається на Брауна, сам налаштований проти вас, і це вірна прикмета, що Браун пошлеться на Ґеза. Тож я попрошу вас передати Браунові лист, який зараз напишу.

Доказуючи останні слова, Філатр хутко сів за стіл і взяв перо.

— Ніяк розуму не доберу, що писати, — сказав він, обертаючись до мене скронею і кутиком ока.

Він потер чоло і заходився писати, вимовляючи написане вголос у міру того, як воно виповнювало аркуш паперу.

— Зауважте, — сказав Філатр, зупиняючись, — що Браун — людина діла, зиску, далекий від нас з вами, і все, що, на його думку, нагадує примху, його негайно замикає. Тепер далі. «Колись, у щасливий для вас і для мене день, ви сказали, що виконаєте моє будь-яке бажання. Від усієї душі я сподівався, що така хвилина не настане; завдати вам клопоту я вважав непрощенним егоїзмом. Проте сталося так, що моєму пацієнтові й родичу…»

— Ця дипломатична неточність або, коротше кажучи, нешкідлива брехня, сподіваюся, не важить? — спитав Філатр; потім знову взявся за ручку, водночас читаючи написане: «…родичу, Томасові Гарвею, вручителеві цього листа, потрібна подорож на звичайному вітрильному судні. Це йому корисно і необхідно після хвороби. Детальніше про все він розкаже сам. Як я його зрозумів, він не проти був би зробити рейс-другий у каюті…».

— Як дивно вимовляти ці слова, — перебив себе Філатр. — А я їх навіть пишу: «…каюті корабля „Та, що біжить по хвилях“, який належить вам.

Я буду вельми й вельми вдячний вам, якщо Ви посприяєте Гарві. Сподіваюся, що здоров’я вашої напрочуд симпатичної дружини не турбує і далі. Прошу вас…»

— …тощо, — закінчив Філатр, покриваючи конверт розмашистими рядками адреси.

Він вручив мені листа і пересів ближче до мене. Поки він писав, я злякався, що судно Ґеза попливло.

— Вибачте, Філатре, — сказав я, пояснивши йому це. — Нетерпіння моє велике!

Я підвівся. Пильно, з глибокою задумою дивлячись на мене, підвівся і доктор. Він зробив рукою жест, ніби намагаючись мене затримати і торкнувсь мого плеча; поволі відвів руку, почав снувати кімнатою, зупинився біля стола, задумано опустив очі й потер руки.

— Нам наче слід ще щось сказати один одному, еге ж?

— Воно-то так, але що? — відказав я. — Я не знаю. Я, як ви, люблю гратися в здогадки. Займатися цим тепер означало б щось на взір малювання в темряві з натури.

— Ви маєте рацію, на жаль. Так. Зі мною ніколи не траплялося нічого такого. Запевняю вас, я стривожений і захоплений усім цим. Але ви напишете мені з дороги? Я дізнаюся, що сталося з вами?

Я обіцяв йому і докинув:

— А що, коли й вам скласти свою валізу, Філатре?! Разом зі мною!

Філатр розвів руками й усміхнувся.

— Це заманливо, — мовив він, — але… але… але… — Його погляд на хвилю затримався на невеликому портреті, що стояв серед бронзових штучок на письмовому столі. Тільки тепер