Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

де його знайти. Я продирався крізь ліс і чагарник, аж поки не побачив перед собою задній, найдальший від моря, край частоколу. Друзі зустріли мене дуже радо.

Розповівши їм про свої пригоди, я почав оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога були складені з необтесаних соснових стовбурів. Підлога в деяких місцях підіймалася на фут чи півтора над землею. Під ґанком дзюрчав невеличкий струмок, що стікав у штучний басейн дуже оригінальної конструкції: величезний корабельний чавунний казан з вибитим дном, закопаний у пісок «по самісіньку ватерлінію», як висловився капітан. Усередині будинку майже нічого не було, і тільки в одному кутку стояло так-сяк складене з каміння вогнище з залізною іржавою решіткою для вугілля.

Всі дерева на схилах горба, всередині частоколу, були вирубані для будівництва. Пеньки, що лишилися, свідчили, що тут загинула чудова ділянка лісу. Верхній шар грунту після знищення дерев змили дощі, які оголили чистий пісок. Тільки там, де струмок витікав з казана, виднілись і мох, і папороть, і низький повзучий чагарник. Одразу за частоколом починався густий високий ліс. Це, як казали, дуже заважало обороні. Позаду, з боку суходолу, ліс був сосновий, а спереду, з боку протоки, сосни мішалися з вічнозеленими дубами.

Пронизливий вечірній бриз, про який я вже згадував, віяв у всі щілини блокгауза і вкривав підлогу дрібним піском. Пісок засипав нам очі, пісок хрустів на зубах, пісок попадав до нашої їжі, пісок вирував у джерелі на дні казана, мов крупа у киплячому супі. Дірка в даху замінювала нам димар, але дим погано виходив через цей отвір і хмарою розповзався по всьому будинку. Ми кашляли, очі наші сльозилися.

Грей, наш новий товариш, сидів з перев'язаним обличчям, бо його поранили в щоку, коли перебігав до нас від піратів, а старий Том Редрет, все ще не похований, задубілий, лежав біля стіни, покритий британським прапором.

Коли б нам дозволили сидіти без діла, ми б скоро занепали духом. Але капітан Смоллетт був не такий чоловік, щоб марнувати час. Він скликав усіх до себе і розподілив на дві вахти. В одну потрапили лікар, Грей і я, а в другу — сквайр, Гентер і Джойс. Хоч усі ми дуже втомились, але капітан двох послав у ліс по дрова, а двом звелів копати могилу для Редрета. Лікаря призначили на кухаря. Мене поставили на варті біля дверей, а сам капітан походжав від одного до другого, всіх підбадьорював і всім допомагав.

Час од часу лікар підходив до дверей, щоб трохи освіжитись і дати відпочити почервонілим від диму очам. Тоді він перекидався зі мною кількома словами.

— Цей Смоллетт, — сказав він якось, — набагато кращий, ніж я гадав. А коли це кажу я, то так воно і є, Джім.

Іншим разом він трохи помовчав, а потім, схиливши голову набік, уважно подивився на мене.

— А цей Бен Ганн — надійна людина? — спитав він.

— Не знаю, сер, — відповів я. — Я не дуже певний, що він не божевільний.

— Навіть напевне божевільний, — сказав лікар. — Людина, яка три роки гризла собі нігті на безлюдному острові, не може бути нормальною, як-от ти чи я. Така вже людська натура. — Ти казав, що йому дуже хотілося сиру?

— Так, сер, — відповів я, — сиру.

— Гаразд, Джім, — сказав лікар. — Дивись, як корисно бути ласуном. Ти, мабуть, бачив мою табакерку? Але ж ти ніколи не бачив, щоб я нюхав з неї. Адже так? І це тому, що в табакерці у мене лежить не тютюн, а кусень пармезану чудового італійського сиру. Цей сир ми віддамо Бенові Ганну!

Перед вечерею ми поховали старого Тома в піску і кілька хвилин постояли, скинувши шапки, біля його могили.

З лісу натягали цілу купу хмизу, але капітан був незадоволений і наказав нам, щоб наступного дня ми працювали жвавіше.

Потім кожен з нас з'їв свою порцію свинини, запивши її склянкою гарячого грогу. Після цього сквайр, лікар і капітан пішли в куток на нараду.

Здається, вони не могли надумати нічого доброго. Запасів у нас було так мало, що ми рискували померти з голоду задовго до того, як до нас прибуде підмога. Вирішено було, що єдине наше спасіння — це перебити якомога більше піратів і змусити їх або здатись, або відпливти на «Іспаньйолі» у відкрите море. З дев'ятнадцяти їх уже лишилося тільки п'ятнадцять, причому двоє з них поранені, а один — біля гармати — або дуже серйозно поранений, або ж помер. Ми вирішили підстрелювати піратів при кожній слушній нагоді і дбайливо берегти наших людей. Крім того, у нас були ще два надійних спільники: ром і клімат.

Вплив першого з цих наших спільників уже позначався: до пізньої ночі ми чули з берега, хоч були за півмилі звідти, п'яні вигуки й пісні. А щодо другого, то лікар «ручався своєю перукою», що не мине й тижня, як половина піратів захворіє на пропасницю, бо вони отаборилися біля болота і не мають ліків.

— Отже, — додав лікар, — коли вони нас усіх не перестріляють одразу, то скоро будуть раді повернутися на шхуну. У них є корабель, і вони завжди можуть повернутися до колишнього свого ремесла — морського розбою.

— Це перший корабель, який мені довелося втратити, — сказав капітан Смоллетт.

Я смертельно втомився, як ви можете собі уявити. Та все ж я довго крутився з боку на бік, поки заснув. Зате потім спав як убитий.

Всі давно вже повставали, поснідали і встигли принести чимало хмизу, коли я раптом прокинувся від несподіваного галасу й крику.

— Білий прапор! — крикнув хтось.

А потім почувся здивований вигук.

— Сам Сільвер!

Я скочив на ноги і, протираючи на бігу очі, кинувся до бійниці в стіні.

Розділ XX

СІЛЬВЕР-ПАРЛАМЕНТЕР

І справді, до частоколу підійшли двоє. Один з них розмахував білою ганчіркою, а другий — не хто інший, як гам Сільвер, — спокійно стояв біля нього.

Було ще дуже рано, і ранок був найхолодніший з усіх, що я їх пам'ятаю. Холод пронизував мене до кісток. Небо над нашими головами було ясне і безхмарне, верхівки дерев рожевіли від сонця. Але Сільвер і його супутники пояли в густій тіні, по коліна сховані туманом, який виповзав з болота. Холод і туман — ось у чому полягала сумна таємниця острова. Цей острів — вологе і нездорове місце, тут лютує пропасниця.

— Всі на місця! — наказав капітан. — Ручуся, що вони затіяли якусь хитрість. — Потім він гукнув піратам: — Хто йде? Стій, або стрілятиму!

— Білий прапор! — крикнув Сільвер.

Капітан