Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

з них попав у дах, а другий пробив підлогу. Тому ми незабаром звикли до канонади і звертали на неї уваги не більше, ніж на тріскотню цвіркуна.

— В усій цій історії б одна добра річ, — зазначив капітан. — Як видно, у лісі перед нами зараз нема жодного розбійника. Відплив збільшився, і наші припаси, мабуть, показалися з-під води. Отже, викликаю охочих піти по свинину.

Грей і Гентер перші вийшли наперед. Добре озброївшись, вони перелізли через частокіл. Але свинина дісталася не їм. Бунтівники були хоробріші, ніж ми гадали, або ж вони покладали більше сподіванок на канонірське вміння Ізраеля Гендса.

Так чи так, але четверо чи п'ятеро з них виловлювали паші припаси і йшли бродом з ними до шлюпки, яка стояла поблизу. Один з матросів помалу веслував, щоб течія не віднесла шлюпку. Сільвер стояв на кормі, віддаючи команду. І кожен з них був тепер озброєний мушкетом. Очевидно, вони дістали зброю з свого потайного складу.

Капітан сів на стовбур і почав записувати в корабельний журнал: «Олександр Смоллетт — капітан, Девід Лайвсі — корабельний лікар, Абрагам Грей — тесляр, Джон Трілоні — власник корабля, Джон Гентер і Річард Джойс — слуги й земляки власника «корабля — оце й усі, хто не зрадив своєму обов'язку. Сьогодні вони зійшли на берег, взявши з собою припасів, яких вистачить щонайбільше на десять днів, і підняли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Томаса Редрета, слугу власника корабля і його земляка, убили бунтівники. Джім Гокінс, юнга…»

Тут я мимоволі почав думати про долю бідолашного Джіма Гокінса.

І раптом з глибини острова пролунав голос.

— Хтось гукає нас, — мовив Гентер, що стояв на варті.

— Докторе! Капітане! Сквайре! Агов, Гентере, це ви? — почули ми чийсь голос.

Я підбіг до дверей і побачив Джіма Гокінса. Цілий і здоровий, він перелазив через наш частокіл.

Розділ XIX

ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ДЖІМ ГОКІНС. ГАРНІЗОН У БЛОКГАУЗІ

Тільки-но Бен Ганн побачив британський прапор, він зупинився, схопив мене за руку й присів.

— Ну, — сказав він, — там твої друзі. Це безперечно.

— Ймовірніше, що то бунтівники, — відповів я.

— Нізащо! — вигукнув він. — На цьому острові, у цій пустелі, де не буває нікого, крім джентльменів долі, Сільвер підняв би чорний піратський прапор, — будь певний цього. Ні, це твої друзі. Тут була сутичка, і, мабуть, твої друзі перемогли. Вони засіли в старому блокгаузі, який багато років тому спорудив Флінт. О, що за голова був цей Флінт! Крім рому, ніщо не могло збити його з ніг. Нікого він не боявся, тільки Сільвера. А Сільвера він таки побоювався, це точно.

— Ну, гаразд, — сказав я, — може, так воно і є і за частоколом мої друзі. Тим більше треба поспішати, щоб приєднатися до них.

— Ні, — почав заперечувати Бен, — почекай. Ти, здається, добрий хлопчик, але все-таки ти тільки хлопчик, і цим усе сказано. А Бен Ганн людина хитра. Ніякий ром не заманить мене туди, куди йдеш ти… Я повинен сам побачити вашого джентльмена, і хай він дасть мені слово честі. А ти не забудь мої слова. Тільки — так і скажи йому, — тільки при особистому знайомстві можливе довір'я, і, кажучи це, вщипни його отак.

І він утретє вщипнув мене з найбагатозначнішим виглядом.

— А якщо Бен Ганн буде потрібний вам, ти знаєш, де його знайти, Джім. На тому самому місці, де ти зустрів його сьогодні. І той, хто прийде, хай тримає білу хусточку в руці. І хай він прийде один. Ти їм так і скажи: «Бен Ганн, — скажи, — має на це свої причини».

— Гаразд, — відповів я. — Здається, я вас зрозумів. Ви хочете щось запропонувати, і вам треба побачити сквайра або лікаря. І знайти вас можна там, де я зустрів вас сьогодні. Це все?

— А чому не питаєш, коли мене можна застати? — додав він. — Ну, скажімо, я чекатиму від півдня до шести склянок.

— Добре, — відповів я. — А тепер я можу йти?

— А ти не забудеш? — тривожно перепитав він. — Скажи йому, що «тільки при особистому знайомстві» і що «є на те свої причини». Я поговорю з ним, як людина в людиною. А тепер можеш іти, Джім, — сказав він, все ще міцно тримаючи мене за руку. — Послухай, Джім, а якщо ти зустрінеш Сільвера, ти не викажеш йому Бена Ганна? Не викажеш? Навіть якщо вони почнуть випитувати в тебе? Навіть якщо тебе прив'яжуть до хвоста дикого коня? Але якщо пірати отаборяться на березі, Джім, ти вранці не передумаєш?..

Тут його мову увірвав гуркіт гарматного пострілу. Ядро з ревом пролетіло між деревами і зарилося в пісок ярдів за сто від того місця, де ми стояли і розмовляли. Ми обидва побігли в різні боки.

Бомбардування тривало цілу годину; ядра пролітали між дерев, трощили все на своєму шляху. Я ховався то тут, то там, і скрізь мені здавалося, що ядра летять просто на мене. Потім я трохи звик до обстрілу, але все не наважувався підійти до частоколу, бо навколо нього найчастіше падали ядра. Зробивши великий гак на схід, я вийшов у прибережну смуту лісу.

Сонце вже сіло, морський бриз завивав у верхівках дерев і покривав брижами свинцеву поверхню затоки. Відплив закінчився, і навколо берега простягайся великі піщані відмілини. Повітря після денної спеки зробилося таке свіже, що мені стало холодно в куртці.

«Іспаньйола» стояла на якорі на тому самому місці, але тепер над нею майорів «Веселий Роджер» — чорний піратський прапор. На борту шхуни блиснув червонуватий вогник, і над островом лунко прогримів останній гарматний постріл, а в повітрі просвистіло останнє ядро. Бомбардування закінчилось.

Я лежав у кущах і стежив за піратами. Кілька чоловік рубали щось сокирами. поблизу частоколу. Пізніше я довідався, що то вони знищували наш нещасний човник. Удалині біля гирла річки серед дерев палало велике вогнище, а між берегом і шхуною безупинно сновигала шлюпка. Матроси, які здавалися вранці такими похмурими і незадоволеними, тепер, веслуючи, галасували й сміялися, наче діти. З їх голосів я зрозумів, що вони встигли покуштувати рому.

Нарешті я наважився йти до частоколу. Я був досить далеко від нього, на низькій піщаній косі, що закривала бухту зі сходу і майже з'єднувалася з Островом Скелета. Підвівшись, я побачив поблизу серед низького чагарника самітну скелю, досить високу й напрочуд білу. У мене майнула думка, що це і є та сама біла скеля, про яку казав Бен Ганн, і що коли мені знадобиться човен, я знатиму,